Читати книгу - "Через кладку, Ольга Кобилянська"

Не знаю.

Я був оп'янілий, але не п'яний. Я ніколи не п'ю.

Мене обняло холодом і мов отверезило.

Я пішов у вузьку тиху вулицю.

Мені бажалося невздержимо побачити Нестора. Що він робив? Сидів над своїм столом, похилений, і своїм звичаєм працював проти півночі? Було в його вікні світло? Те світло, що ввижалось мені тепер частіше, як я хотів, а манило до себе - як у святиню з жерцем?

Дійшов.

Світло в його вікні, справді, ще світилося, хоч було по одинадцятій вночі. А що найкраще, він, здавалось, ані хвилини не зчудувався моїм приходом.

- Я, чоловіче, просто з циганської музики. Вона перемінила мене в такого, що, незважаючи на пізню пору, ні на всі прочі форми, пігнала туди, куди серце тягнуло. Прости мою «атаку».

Він уоміхнувся. Звернув свої гарні, в цій хвилі з розумової праці сяючі очі на мене і, простягнувши руку, піднявся.

- Це я розумію! - сказав. - Це я дуже добре розумію, і тому не піддаюся надто часто іїї впливові.

І майже ущасливлений моїм таким несподіваним появленням у своїй хаті, він наче заклопотався, де б мене найвигідніше посадити. Кімната цього молодого вченого була не обширна. Шафи з книжками, такі ж два столи під широким вікном. З одної сторони кошик з паперовими цвітами, так що на його спину неначе схилилось листя, а коло нього велике старомодне крісло. На одній стіні портрет батька й матері, а на писемнім столі невеличка якась фотографія, як здавалося мені, його сестри Мані з конем. Остаточно посадив він мене в старомодне крісло.

- Це в мене першорядне місце, - об'ясняв, - і як до мене заходить мама, щоб, як впевняє мене, на мене подивитись, мусить зараз же тут посидіти. Так і ви, пане Олесь.

- Ви не дивуєтеся, що я, хоча по раз перший, приходжу до вас о порі духів і примар?

- Ні. Це найкраща пора, бо душа в ній найбільше поширена. Ось я сам, коли працюю такою пізньою порою, мов подвійного знання набираю.

- Уважайте, щоб з вас часом не вийшов український Сведенборг, що з духами до розмови допровадив.

- Не бійтеся. Поки що в мене нема наклону до містицизму. Але чому не скидаєте шуби?

Тепер я, як перше він, усміхнувся.

- Бо йду зараз далі. Раз я хотів лиш вас побачити, а друге хотів би, щоб ви мені на одне питання відповіли. Не дивуйтесь одначе тому, але мужика так музика настроїла. І, - додав я, - я не п'яний, Несторе, не думайте цього. Я ніколи не п'ю. Несторе, хлопче мій, - спитав я вслід за тим, - чи ви ще не любили ніколи? - І поставивши це несподіване питання свому любимцеві, я сягнув за капелюхом.

- Люблю, - відповів він, усміхаючись одним кутиком уст, не дивуючися тому питанню.

- То ходи!

- Куди?

- На часок на циганську музику.

- Не можу, - відповів він поважно і вказав на розгорнені папери на писемнім столі.

- Кинь і ходи! - приказував я. Він похитав головою.

- Ходи, Несторе, бо Богдан Олесь, мужик, винесе на руках. як колись. - і не доказавши, я урвав. - Ходи!

Він усміхнувся, не опирався більше й одягнувся, а надворі перед хатою станув.

- Чого стоїш? - питав я.

- Я люблю от такий зимовий краєвид і спокій, пане Олесь. - обізвався він.

- Не пане Олесь, Несторе, а «Богдане». - поправив я його. - Затям це собі, хлопче! - з тими словами я подав йому руку. Він стиснув її мовчки і все не рушався з місця.

- Що ж, чоловіче? - почав я. - Ти поет чи маляр, що потонув у краєвиді білої зимової ночі?

- Може й був би першим, якби не бюрократична та пригнітаюча праця, котрій підписався я вже своєю кров'ю й котра взяла мене в полон, - обізвався він. - Та зрештою якось-то буде, - додав, мов потішаючи себе. - А зиму, чи радше її білість, що все оповиває мрійною якоюсь поезією, я й сестра моя Маня над усе любимо. Властиво, - тягнув і ніби завагався, побачивши себе проти тої такої білої зимової ночі, - не повинен був я нині вже виходити, бо маю ще до одної завтрашньої поважної розправи приготуватись. А тепер буде вже коло дванадцятої. Далеко не піду, Богдане.

- Далеко - ні, мій хлопче, лиш на часок послухати циганських майстрів музики. Це розірве тебе трохи. Мені хочеться побачити тебе таким, яким прийшов я до тебе - «широким».

- Мені не треба розривки, - відповів він. - Поважна праця, що вимагає всю увагу, всю концентрацію істоти, не дозволяє цього. Я не піду, - відповів він твердо, мов хто інший відповів з його уст. - Не можу роздразняти себе.

- Та ходи так, на прохід за місто трохи.

- Ні; ходім до парку, Богдане. Маня нині там була й казала, що там уже чудово. Була перший раз сеї зими. А я вже два тижні, як туди не заходив. Не мав часу.

- Вона справді була. Я її бачив. - обізвавсь я. - Я був уже нині раз у парку. А твоя сестра, здається, не багато змінилася.

- Я не знаю, - відповів він. - Це ви, це ти ліпше будеш знати. Треба з нею поговорити. Я обминув його посліднє слово.

- Чи ти любиш ту, що з нею ходила, ученицю її? - спитав я нараз, мов злетів на нього хижун.

- Ні. Другу. Доньку урядовця одного банку.

- Добра партія, хлопче?

- Не знаю. Здається, як для кого. Але, - додав, - я не матеріаліст, Богдане, і я полюбив її не для «женячки», а тому що її істота наскрізь прив'язала мене до себе. Я її вже чотири роки