Читати книгу - "Через кладку, Ольга Кобилянська"

- Ну, але чей же поберетесь обоє? - закинув я.

- Здається, - сказав він. - Але поки що я не говорив їй про свою любов, хоча вона мусить це відчувати. Мене ще щось здержує говорити їй про своє почування. Ще скажу. Маю ще час. Але ось, - додав, ніби перериваючи вмисне розмову, - який чудовий цей парк у білості й інею ясною ніччю. Шкода, що тепер Мані нема.

- Піди коли з нею вночі сюди, він також «біла мрія».

- Справді, як біла мрія, Богдане. Це гарне порівняння. В мені будить така «біла мрія», - говорив півголосом, мов тайком, - якусь предивну туру, якби будилась ще одна душа, що не має нічого спільного з тою тверезою, що керує нами в матеріалістичній буденщині, в ясній добі, а якась тонша, краща. Ет, - і махнув рукою. - Але ходім, Богдане. - додав. - Перейдім скоро цю алею й вертаймо. Завтрашня розправа неабияка, трудна.

- Про гроші?

- Так. Звичайно.

- Для правительства? - В моїм голосі пробриніла мимоволі струна легкої іронії, а він уже відчув, прокинувся.

- Для правительства, Богдане. Що ж, я правительствений. І ти правительствений.

- Так. - відповів я спокійно.

- Чи ошукувати нам правительство?

- Чи я це казав, хлопче?

- Твої уста - ні, але інтонація голосу твого. І ту інтонацію я часто стрічаю; вона звернена до мене особисто. Але нехай. Кожна праця наша повинна бути виконана совісно й чесно, і ми повинні за нашим фахом слідити, будь він взнеслий, прозаїчний чи фантастичний так само, а не лиш по половині віддавати їй свої сили. Так бодай я розумію свій обов'язок.

- Ти застрого ставишся сам до себе.

- Ні. Мене лиш не вдоволяє витворювання половини.

- Справді. Ти пускаєш нурка у всьому, до чого б не забирався, дрібнішого чи більшого.

- Такий уже я, Богдане, - відповів поважно і замовк.

По довгій хвилі, під час котрої ми йшли оба мовчки, з очима, зверненими в білу ніч і далечину, зіткану з місячним світлом, а душами - в нутра свої, я перебив нараз мовчанку:

- Хлопче!

- Що, Богдане?

- Я твій товариш. Щирішого не будеш мати! Говори мені про неї, - просив я.

- Не вмію сам, - відповів повздержано. - Питай.

- Передусім, яких вона родичів?

- Інтелігентних; а її дід і бабка ще живуть. Також інтелігентні.

- Значить, інтелігенція не «з першої руки», як у «мужиків-інтелігентів». Іншими словами - не з низин.

- Ні, - відповів він коротко.

- Гарна?

- Гармонійна. З подовгуватими очима краски моря й чорним кучерявим волоссям. Краска лиця цигансько-блідава. Уста грубим червоним пензлем намальовані, зуби також циганські. Така.

- Така. М'якої вдачі?

Він не відповів зараз і аж по хвилі сказав:

- Може, але хто це може знати. - А відтак додав спішно: - Ні. Але зате інша Різна Така, що мусиш її любити. Бодай моє «я» мусить її любити. Між іншим і елегантна. І хоча мої товариші й більший загал наших молодих людей обсміває так званий «добрий тон і форми» і добре виховання вважають за глупість і ограниченість або бодай за плащ, котрим, кажуть, покриваються глупота й убожество думок, - по-моєму одначе те все-таки має свою силу і вплив. Вона дуже відрізняється від своїх ровесниць. Може бути, я маю для неї інші, окремі очі. Та ломимо того здається мені, що вона має культуру і в серці, а по-моєму це дуже гарна й важна річ. Ближче про неї скажу: говорить бистро, виражається якнайкраще, скоро, наче кидає камінцями. Я часто не можу її здогонити, так скоро думає. Але як здогоню, то люблю заганяти в кут. З вдачі недовірчива і має наклін над усім глумитися. Колись тут я їй сказав: «Ваше недовір'я до людей - це ваше нещастя». Вона поглянула на мене своїми «морськими очима», в котрих миттю заблисли сльози, і відповіла: «Так воно і є. Але що вас те обходить? Пождіть, то й переконаєтесь, чому я така». З нею чудово говориться. Свобідно, широко, а, проте, якось інакше, як з звичайними. Я кажу - «з звичайними», бо такими здається мені загал наших дівчат. Від неї не тхне тим духом, котрий заздалегідь заповідає: «можеш мене дістати, як залюбимось». Ні. Вона не каже: «бери мене». Вона якась чудна.

- А любить тебе також?

Нестор, як недавно, не відповів зараз, а як мені здавалось, усміхаючись, сказав:

- Здається. - А по недовгій хвилі мовчання спитав тепло: - А ви, а ти не оженишся вже ніколи, Богдане?

- Я вже не молодий, хлопче, - відповів я. Він розсміявся.

- Та не такий ще старий, щоб уже про женячку не думати. Я відповів:

- Та воно правда, що так. Іноді й думаю, а радше сказати - мрію про те «женитися», і то оженитись ідеально. Відповідно до моєї душі й становиська. Заложити собі домівство по душі, а відтак зачинитися.

- Перед ким? - запитав він.

- Перед цікавими й грубостями.

- І чому? - спитав він знов.

- Нащо там публіки? Щоб профанувала? От така моя мрія. Чудова хата для себе самого. Це моя мрія. Не думаєш?

- Справді. А ще до того мати в ній свою матір і сестру, так як я. Це ще краще. Тепер, коли її ще між нами немає, заходить до мене моя сестра й ми говоримо про різне. Про поважне, глибоке, своє й чуже і т. ін. А часом і про неї, і самі дрібні, ніжні, незначні речі, про котрі говоримо, і в них вона чи не все вплутується, ніби сама всовується без нашого відому.

І сказавши це, він умовк. А я, запаливши папіроску, по довгій хвилі мовчання перебив тишину питанням:

- Що твоя сестра думає?

- Про що, Богдане?

- Про життя, і себе.

- Я мусив би багато дечого порушувати, чого не хотів би нині зробити, - відповів він. - Зрештою, поговори колись з нею сам. Вона буде тепер частіше заходити в город,