Читати книгу - "Хліб по воді, Шоу Ірвін"

У мене в магазині "Брати Брук" рахунок, і я хочу запитати, чи не буде для вас обтяжливим зустрітися завтра з Ромеро й одягти його?

— Звичайно, ні! — відповів Стренд.— Леслі хоче, щоб цими днями я якомога більше виходив з дому.

— От і гаразд. Тоді о десятій, перед "Братами Брук" Вас влаштовує?

— Цілком.

~ Я дам хлопцеві список. Секретарка надрукувала його, і Ромеро передасть список вам. Ви зможете, звісно, вибрати щось і на свій розсуд. Я записав тільки найнеобхідніше. Сподіваюся, п'ятисот доларів на все вистачить. Як ви гадаєте?

— Не маю уявлення.

— Якщо доведеться вийти за цю суму, не вагайтеся.

— Тільки перекажіть йому, що як він знов напне ту чортову футболку, яку він щодня носив до школи, то я навіть не признаюся, що ми з ним знайомі!

Хейзен засміявся.

— Перекажу! Коли матиму час, то неодмінно навідаюся до вас у школу, подивлюсь, як там вам обом ведеться. Я певен: якщо не для Ромеро, то принаймні для вас це буде приємна і корисна переміна.

Коли Стренд поклав трубку, він такої певності не мав.

Другого дня вранці Ромеро чекав його біля входу до магазину "Брати Брук", і вже саме це викликало в Аллена подив. У школі Ромеро майже щодня спізнювався на уроки. Сьогодні хлопець, на втіху Стрендові, мйв цілком пристойний вигляд. Волосся підстрижене, футболки не було, натомість на його плечах висів поношений і завеликий піджак.

— Ось список, сер,— сказав Ромеро, коли вони увійшли до магазину. Уперше хлопець назвав його "сер", і Аллен сприйняв це як добрий знак.— Містер Хейзен сказав, що ваше слово буде для мене законом.— Він говорив не вороже. Мабуть, подумав Стренд, Хейзен мав рацію, даючи оцінку новій поведінці Ромеро.

Приміряючи в магазині нові штани, куртки, светри, сорочки, черевики, шкарпетки й пальто, хлопець мав вигляд настороженого звірятка, що чатує на здобич. Аллен замовив йому також велику дорожню сумку. Сам Ромеро не просив нічого і приймав усе, що вибирав Стренд. За літо він трохи підріс, одначе стати високим йому ніколи не судилося. Стренд плекав надію, що решта хлопців у його корпусі не захоплюватимуться ні футболом, ні боротьбою.

Ціни просто приголомшили Аллена, проте за п'ятсот доларів він не вийшов. І все ж таки Стренд сумнівався, що ці п'ятсот чи навіть п'ять тисяч доларів, заплачених у "Братах Брук" за одяг, допоможуть перетворити такого Ромеро з його темним злобливим обличчям та дикими, настороженими, щомиті ладними обурено спалахнути очима на учня тихої школи в Новій Англії, яка вже понад сто років готує хлопців до вступу в Гарвард, Йєль, Вільямс і Дартмут.

Поки продавець виписував рахунок, Ромеро сказав:

— Я хочу вас про дещо попросити, сер. Як ви гадаєте, можна сказати їм, щоб вони доставили ці речі додому вам? А я заберу їх потім, як їхатиму до школи.

— Навіщо?— здивувався Стренд.

— Якщо одяг відішлють до нашого дому, то або мати, або брат украдуть його й продадуть. — Ромеро сказав про це без будь-якого осуду, так ніби такого слід сподіватися в кожній родині.

— Думаю, це можна зробити,— відповів Стренд, написав свою адресу й сказав хлопцеві, що попередить дружину.

— Дякую, сер!

Поки вони скупилися, настав час обідати. Стренд подумав, що це якраз слушна нагода подивитись, чи вміє хлопець поводитися за столом. Боячись найгіршого, він повів Ромеро до темного ресторанчика, куди вчащали, судячи з усього, службовці та стенографістки з великого адміністративного будинку по сусідству. "В сутіні,— міркував Стренд,— тільки я й побачу, які в хлопця манери". Та його побоювання виявилися марними. Ромеро їв, як добре зголоднілий хлопець, проте не напихав жадібно рота, не колупався в тарілці й користувався саме тими ножами й вйделками, якими слід. Пригадавши, як Ромеро висловлювався про свою матір, Стренд зробив висновок, що правильно їсти хлопець навчився навряд чи від неї. "Мабуть,— подумав він,— це наслідок того, що він годинами просиджує перед телевізором, а там актори завжди вдають, ніби ціле життя сідають вечеряти рівно о дев'ятій вечора... Тож один — нуль на користь телебачення",— майнула думка.

Розмову доводилося підтримувати Алленові. Коли він спитав у Ромеро, що той робив улітку, хлопець здвигнув плечима.

— Тинявся.

— Читав що-небудь?

— Трохи. Переважно муру,

— Що саме?

— Назви я позабував,— кинув Ромеро. Стренд був певен, що хлопець бреше.— Єдине, що мені запам'яталося, це "Історія занепаду й загибелі Римської імперії". її написав якийсь Гіббон. Ви про нього чули?— Він дивився через стіл на Стренда поглядом, який у звичайного хлопця його віку можна було б назвати пустотливим.

— Так, чув,— відповів Стренд, удавши, ніби не помітив шпильки в запитанні Ромеро.— І що ж тобі там сподобалося?

— Я не сказав, що книжка мені сподобалася. Просто деякі думки в ній збігаються з моїми.

— Які саме?

Ромеро дістав із кишені пачку сигарет і таку собі підробку під дорогу запальничку. Він запропонував Стрендові сигарету, та, коли той похитав головою; похопився:

— Ой, я й забув! Ви ж не курите... Які думки?.. Ну, про те, що немає нічого вічного. Ті стародавні римляни, вони думали, ніби на них клином земля зійшлася. Всіма командували, скрізь розпатякували про те, які вони бездоганні, й гадали, що роблять бідолахам у інших країнах велику послугу, обертаючи їх на римських громадян. Забрали собі в голову, ніби вони казна:хто і житимуть вічно. А майбутні переможці — оті варвари, готи — не купались у ваннах, не користувалися блювотними засобами, не писали поезій, вони не марнували часу на те, щоб кидати людей левам, виголошувати довжелезні промови, не зводили собі тріумфальних арок, не носили пурпурових тог, і все, що вони знали,— це як знищити римлян. Ось люди, близькі мені духом, і саме про них я читав із таким задоволенням! А містер Гіббон не просто писав історію. За двісті років до того, як усе те лайно розпалося на шматки, він писав насправді про Британську імперію, де ніколи не сідало сонце, і про товстозадих американців, і я, коли прочитав усе це, вирішив, що в свій час зроблюся одним із таких готів. І багато людей у моєму кварталі і в інших подібних кварталах зрозуміють, що насправді вони — теж готи, і почнуть усе нищити, навіть якщо серед них будуть і отакі, як я, що вбралися в пурпурову тогу з "Братів Брук".

То була найдовша промова, яку Стренд будь-коли чув з уст Ромеро, Одначе Аллен не сказав би, що лишився задоволений нею, хоч вона й не була позбавлена логіки і багато старших, ерудованіших, ніж Ромеро, людей написали про Гіббона те саме, тільки в трохи ввічливішій формі.

— Ось що я тобі пораджу, Ромеро,—промовив Стренд.— Тримай такі думки при собі, коли писатимеш контрольні з історії.

Хлопець вишкірив зуби у зловтішній посмішці:

— Не хвилюйтеся, сер! Я завжди носитиму свою пурпурову тогу. Адже я зовсім не хочу, щоб вас витурили зі служби!

Стренд підвівся, оплатив рахунок і сказав хлопцеві, що вони побачаться в школі і що там є правило, за яким курити можна тільки в одному місці — на цокольному поверсі головного корпусу, та й то лише старшокласникам.

"Помагай тобі боже",— подумав Стренд. Він допив каву, заплатив і вийшов у духмяний вечір.

Повернувшись до Мелсонового корпусу, Аллен зрозумів, що покоїв-

ш

ка, якої він досі так і не бачив, уже побувала в квартирі, застелила двоє односпальних ліжок і зашторила вікна. "Треба нагадати Леслі, щоб не забула перевезти з рештою меблів наше велике двоспальне ліжко",— подумав він. Від тієї страшної ночі в Турі Аллен із Леслі спали разом. У своєму віці він не збирався спати окремо.

Стренд сів за письмовий стіл у вітальні й при світлі учнівської лампи почав писати в зошиті, що його привіз із міста.

"Я починаю нове життя й маю намір віднині вести щоденник. Може, якщо я записуватиму все чи бодай уривки, то згодом із них вималюється якась картина, і я краще збагну, що зі мною коїться. Все міняється, і я у вирі подій. Час тисне па мене, і я відчуваю свій вік. Коли історія — це засіб зрозуміти минуле, то короткі щоденні записи про сучасне, може, допоможуть хоч мигцем заглянути в майбутнє.

Цей рік став роком розїздів. Спершу Елінор поїхала до свого по-дружнього щастя й нової роботи — покинула, місто, в якому народилась і, поцілувавши нас та помахавши рукою, пішла в самостійне оісиття. Потім: надійде час прощатися з Керолайн — чи знайде вона там своє щастя? Лікар каже, справи в неї швидко посуваються. Але в який бік? Поки обличчя забинтоване, неможливо вгадати, який вона матиме вигляд, коли повязку нарешті знімуть. Зовні вона щодо всього цього спокійна. Я чув, як вона весело наспівувала собі під ніс, спаковуючись до від'їзду в Арізону. Леслі хоче поїхати з нею і допомогти їй там влаштуватися, хоч Керолайн це й не до вподоби.

Я не в захваті від того, що доведеться пожити в Данберрі самому, але переконаний: відпускати Керолайн одну не можна. Так я їй і сказав. її показне наспівування та спокій здалися мені фальшивими ще з самого початку. Мої побоювання підтвердилися в найгірший спосіб, коли якось я проходив повз її кімнату й почув за причиненими дверима ридання. Леслі тоді не було вдома. Я відчинив двері й побачив, що Керолайн лежить скорчившись на підлозі, бється головою об стіну й плаче. Я нахилився, підвів її, І згодом вона вгамувалася. Витерла тильним боком долоні очі й видушила усмішку.

— Це я просто так, татусю,— сказала.— Мабуть, на дощ.

Не менше непокоїть мене й Леслі. Хоч на вигляд з нею нібито все й гаразд, одначе щось у ній усе ж таки змінилося. Досі Леслі завжди була розважлива і впевнена в собі, але за останні дні, які я провів у Нью-Йорку, я кілька разів упіймав її на тому, що вона була якась розгублена, нерішуча, примарою блукала по квартирі зі стосом книжок або нотних зошитів, так наче не знала, що з ними робити, і клала їх у найнесподіваніших місцях, а потім, не тямлячи себе, заходжувалася ті книжки чи зошити шукати, щоб через кілька хвилин знову запроторити їх бозна-куди.

Я не розмовляв ні з Леслі, ні з Керолайн, ні з будь-ким. іншим про те, як дівчина поламала носа. Думаю, їй самий хотілося б забути і про це, і про те, що вона збрехала нам. І мені страшно навіть подумати, як повелася б Леслі, коли б знала правду. Я й досі не певен навіть сам за себе. Якби мені трапилося зустріти того хлопця, що побив її, і в ру-лах у мене опинилася смертельна зброя, то, боюся, я б скористався нею".

Рука в Стренда затремтіла, він перестав писати і втупився в останній абзац.