Читати книгу - "Тихий Дін. Книга перша, Шолохов Михайло"

Святі отці і небесні сили, охороніть мене, раба божого. Амінь.

Молитва під час наскоку.

* *

Пречиста владичиця, свята богородиця і господь наш Ісус Христос. Благослови, господи, у наскок ідучи, раба божого і товаришів моїх, котрі зі мною є, хмарою обгорни, небесним, святим, кам'яним твоїм градом захисти. Святий Дмитро Сослуцький, захисти мене раба божого і товаришів моїх на всі чотири боки, лихим людям не стріляти, ні рогатиною колоти, і ні бердишем сікти ні колоти, ні обухом прибити, ні сокирою рубати, ні шаблею сікти, ні колоти; ні ножем не колоти, і не різати; не старому і не малому, і не смаглявому, і не чорному; ні єретк-кові, ні ворожбитові, ані всякому— чародієві. Все тепер переді мною, рабом божим, посиротілим і судним. На морі, на океані, на острові Буяні стоїть стовп залізний. На тому стовпі — муж залізний підпершися посохом залізним і наказує він залізу, булатові і синій цині, оливу і всякому стрільцеві: "піди ти, залізо, у свою матір-землю від раба божого і товаришів моїх і коня мого мимо. Стріла древокілкова в ліс, а перо в свою матір-птицю, а клей у рибу. Захисти мене, раба божого, золотим щитом від рубання від кулі, від гарматного бою, ядра й рогатини, і ножа. Буде тіло моє міцніш за панцир. Амінь.

Повезли козаки під натільними сорочками переписані молитви. В'язали їх до шнурків до ''материнського благословення, до вузликів із щипкою рідної землі, та смерть клеймила й тих, хто возив з собою молитви.

Трупами тліли на полях Галичини і Східньої Прусії, в Карпатах і Румунії, — скрізь, де бухали заграви війни і лягав копитний слід козацьких коней.

1

Поливайка.

2

Десь позаду в сірім слизуватім тумані залишився довгий шлях від Маньково-Калитвінської слободи до містечка Рад-зивілова. Намагався Григорій згадати проїхану дорогу, та нічого виразного не виходило; червоні станційні будівлі, татакливі під хисткою підлогою колеса вагонів, запах кінського гною та сіна, безконечні нитки рейок, що стікали з-під паротяга, дим, що мимоходом заглядав у двері вагонів, вусата морда жандарма на плятформі чи то у Воро-. нежі, чи то в Києві.

На полустанку, де вивантажувались, товпились офіцери і якісь у сірих свитках голені люди, що розмовляли чужою,

3

Кожна станиця має свою прозивну. Вешенська—кобелі.

4

На майдані сірий густішав натовп. В лавах коні, козацька справа, мундири з різними номерами наплічників. На голову вищі за армійців-козаків, мов ті гуси голяндські серед-низькорослої дробини, походжали в блакитних кашкетах отаманці.

Шинок зачинений. Військовий пристав похмурий і заклопотаний. Попід тинами на вулицях святково зодягнені баби. Одне слово в різноликому натовпі: "мобілізація". П'яні, розгарячені обличчя. Тривога передається коням — вереск і бійка, гнівне іржання. Над майданом низько повисла курява, по майдану порожні пляшки казьонки, папірці г дешевих цукерків.

Петро вів за повід засідланого коня. Коло церковного муру здоровезний, чорний отаманець, застібаючи необсяжні сині шаравари, скирить рота в білозубій усмішці, коло нього сіренькою перепілкою чечекає опецькувата козачка,— чи то жінка, чи то коханка.

— Я тобі за цю курву чортів усиплю! — обіцяє козачка. Вона п'яна, в розпатланих космах лузга з соняхів, розв'язані кінці квітчастого полушалка. Отаманець, затягуючи пасок,

5

Козаки другої черги з хутора Татарського .і околичніх хуторів другого дня, як з дому виступили, ночували на хуторі Єя. Козаки з долішнього кутка хутора держались від ґорішнян окремо. Тому Петро Мелехов, Анікушка, Христоня, Степан Астахов, Томілін Іван і інші стали на одній кватирі.

VII.

Звичайно з горішніх станиць Донецької округи — Єлан-ської, Вешенської, Мигулинської та Казанської — брали козаків до 11—12 армійських козачих полків і до ляйб-ґвардії Отаманського.

1914 року частину призваних на дійсну військову службу козаків Вешенської станиці влили чомусь до третього донського козацького, імени Єрмака Тимофійовича полку що складався цілком з козаків усть-медведицької округи. Серед інших потрапив до третього полку і Митько Коршунов.

Разом § деякими частинами третьої кавалерійської дивізії полк стояв у Вільні. В червні сотні виступили з міста на лунки х).

Горів тьмяний літній день. Текучі хмари табунились на небі, застили сонце. Полк ішов по-походному. Ревла оркестра. Пани офіцери в літніх захисних кашкетах і легких кителях їхали купою. Над ними голубів цигарковий дим.

Обабіч путівця мужики й чепурні баби косили траву, дивились з-під долонів на колони козаків.

Коні помітно потіли. Проміж ногами копичилась жовтувата піна, і легенький — вітрець, що повівав з південного сходу, не сушив поту, а ще й посилював парну задуху.

На півпуті, недалеко від якогось села, до п'ятої сотні приблудилось лоша-стригунець. Воно вихопилося з-за околиці, побачило щільну масу коней і, гогокнувши, поскакало навперейми. Хвіст його, що не втратив ще своєї пухнатости, підносило набік, з-під різьблених, скойок копитів здіймалась сірими пухирями курява і осідала на притолоченій 1 зелені. Воно підскочило до передньої чоти, дуріючи ткнулося мордою в пах вахмістровому коневі. Кінь брикнув, але вдарити не наважився, пожалів, видко.

— Тпрусь, дурне! — замахнувся вахмістр нагайкою.

Козаки засміялись, потішені домашнім любим виглядом

лошати. Тут сталося непередбачене: лоша нахабно протиснулось між чотовими лавами і чота розкололася, втратила струнку до цього компактну форму. Козаки поганяли коні, ті топтались в нерішучості. Затиснуте лоша забокувало і намагалося вкусити найближчого коня.

— Це що тут таке? — підлетів командир сотні.

В тому місці, куди втерся збитошний стрибун, бочились і хропли коні, козаки, посміхаючись, шмагали його нагаями, роїлася розладжена чота, а ззаду напирали інші і обіч дороги скакав від хвоста сотні роз'ярілий чотовий офіцер.

Що таке? — гримнув командир сотні, скеровуючи коня в самий тиск.

— Лоша от...

— Вліз проміж нас...

— Не виженеш, диявола!..

— Та ти його нагаєм! Чого жалієш?

чКозаки винувато посміхались, натягали поводи, здержуючи розпалені коні.

— Вахмістре! Пане сотнику, що це аа чорт? Впорядкуйте свою чоту, цього ще бракувало!..

Командир сотні відскакав набік. Кінь його зашпотався і зірвався задніми ногами в придорожній рівчак. Він дав йому остроги і вискочив на той бік рівчака, над вал, зарослий лебедою й жовтопінним роменом. Віддалік зупинилась група офіцерів. Військовий старшина, закинувши голову, тягнув з пляшки, і рука його батьківськи ласкаво лежала на чепурній окованій луці.

Вахмістр розбив чоту, лаючись відігнав лоша за дорогу. Чота зімкнулась. Півтораста пар очей дивились, як вахмістр, підвівшись на стременах, біг за лошам, а те то зупинялося, тулячись брудним від присохлої кори гною боком до вахмістрового тривершкового коня, то знову тікало, настовбурчивши хвоста, і вахмістр ніяк не міг дістати його нагаєм по спині, і все потрапляв по мітлиці хвоста. Хвіст опускався, збитий батогом, і за мить знову його хвацько відносило вітром. 1

Сміялася вся сотня. Сміялися офіцери. Навіть на похмурому 'обличчі осавула з'явилася крива подоба усмішки.

В третій лаві передньої чоти їхав Митько Коршунов з Іванковим Михайлом, козаком з хутора Каргіна, Вешен-ської станиці, та з усть-хоперцем Кузьмою Крючковим. Пикатий, широкий у плечах Іванков мовчав, Крючков, на прізвище — верблюд, трохи таранкуватий, згорблений ко— зак, чіплявся до Митьки. Крючков був "старий" козак, себто такий,, що дослужував останній рік дійсної і по неписаних законах полку мав право, як і кожний "старий" козак, ганяти молодих, вимуштровувати, за всяку дрібницю всипати пряжок. Було покладено так: провинному козакові призова 1913 року—тринадцять пряжок, 1914 року—чотирнадцять. Вахмістр і офіцери схвалювали такий'' порядок, вважаючи, що. так ущеплюється козакові розуміння шани до старших не тільки чином, а й' віком.

Крючков, що недавно дістав нашивку приказного, сидів на сідлі горблячись, по пташиному, горбатячи вислі плечі. Він мружився на сіру грудасту хмару, питав у Митька, удаючи голос чванькуватого командира сотні осавула Попова.

— Е... скажи мені, Кершунов, як зветь нешего кемендира сетні ?

М.итько, що не раз коштував пряжок за свою опришку-ватість і непокірний характер, натягнув на обличчя шанобливий вираз.

— Осавул Попов, пане старий козак!

— €к?

— Осавул Попов, пане старий козак.

— Я не про це питаю: ти мені скажи, як його кличуть пре меж нес кезеків?

Іванков сторожко підморгнув Митькові, вивернув усмішкою тригубий рот. Митько оглянувся і побачив, що ззаду під'їздив осавул Попов.

— Ну? Відповідай! — мружився Крючков.

— Осавул Попов звуть їх, пане старий козак.

— Чотиринедцеть пряжок. Кежи, гад!

— Не знаю, пане старий козак!

— А ось приїдем на лунки, — заговорив Крючков справжнім голосом, — я тобі всиплю, гребуть твою мать! Відповідай, коли питають!

— Не знаю. /

— Що ж ти, падлюко, не знаєш, як його дражнять?

Митько чув ззаду обережні злодійські кроки осавулового

коня, мовчав.

— Ну, — зломружився Крючков.

Ззаду в шерезі стримано зареготали. Не зрозумівши з чого сміються, відносячи щей сміх на свій рахунок, Крючков спалахнув:

— Коршунов, ти гляди!.. Приїдемо—півсотні 'пряжок приварю!

Митько повів плечима, наважився.

— Чорногуз!

— Отож бо й є.

— Крю-ю-учко-ов!— окликнули ззаду.

Пан старий козак здригнувся на сідлі і витягнувся в жилу.

— Ти що ж це, мерзетнику, тут вигедуєш?— заговорив осавул Попов, рівняючи свого коня з конем Крючкова.—Ти чего ж це вчиш молодого кёзека, а?

Крючков блимав примруженими очима. Щоки його заливала гущавінь бордового рум'янцю. Ззаду похахикували.

— Я кего минулого року вчив? Об чию мерду цей ніготь злемав?.. — осавул підніс до носа Крючкова довгий загострений ніготь мізинця і поворушив вусами.

— Щоб я більш цього не чув. Резумієш, братіку?

— Так точно, ваше благородіє, розумію!

Осавул помалу від'їхав і придержав коня, пропускаючи сотню. Четверта і п'ята сотні рушили ристю.

— Сетня, ристь візьми!..

Крючков, поправляючи ремінь від ґвинтівки, оглянувся на відсталого осавула і, вирівняючи списа, нерозважливо махнув головою.

— От, перетуди його, Чорногузого! Звідкіль він узявся?

Весь пітний від сміху, Іванков розказував:

— Він давно їде ззаду нас. Він все чув.