Читати книгу - "Проект «Україна»: Архітектори, виконроби, робітники. Тексти, Данило Борисович Яневський"

Комітет УЦР вирішує ігнорувати візит до Києва військового міністра О. Керенського (м) та міністра озброєнь Франції, одного з керівників «Великого Сходу Франції» Альбера Тома (м).

Від 1917 р. як учасники цього візиту, так і всі без винятку дослідники обходять увагою зміст та сенс цих відвідин. Хоча, здавалося, питання щодо них лежать на поверхні.

Питання перше: з якого дива міністр озброєнь Франції відвідує саме Київ, який ніколи не був хоч скільки-небудь значимим центром військового виробництва — на відміну, скажімо, від Петрограда?

Питання друге: невже подорож за маршрутом Париж — Петроград — Київ він здійснив лише для того, щоби помилуватися київськими пагорбами? Як нам здається, візит його мав мету, аж ніяк не пов’язану з виробництвом міфічних озброєнь в Києві, а мав мету цілком іншу. А саме: безпосередньо ознайомитися із станом та перспективами українського націонал-соціалістичного руху, інституціолізованого в Центральній Раді. Це — по-перше.

По-друге, можна передбачити, що А. Тома мав би оцінити готовність Тимчасового уряду та УЦР якнайдовше утримувати Східний фронт.

По-третє, не можна виключити і того, що він міг бути важливим посередником у переговорах уряду та УЦР, виступити гарантом досягнутих ними політичних домовленостей. Якщо останнє відповідає дійсності, то можна стверджувати, що мети своєї в цьому пункті він та О. Керенський, нагадаємо, «масонський куратор України», не досягли.

Доказ, принаймні стосовно петроградської частини візиту, пощастило знайти у вже цитованій роботі В. Брачева. А. Тома, — пише дослідник, — та інший «видний» керівник «Великого Сходу Франції» соціаліст Марсель Кашен (в майбутньому — один з лідерів французьких комуністів) під час зустрічі з О. Керенським, «посилаючись на його масонську клятву 1912 р.», нібито «вимагали від нього не покинути Францію у біді та не укладати сепаратної мирової угоди з німцями»[59].

Комітет Центральної Ради сформував делегацію до Тимчасового уряду на чолі із В. Винниченком; до складу делегації увійшов С. Єфремов (м).

Комітет УЦР підготував проект урядових декларацій про автономію України та утворення крайової Ради і крайового комісарства.

Розпочався наступ Антанти біля Мессін.

Переговори делегації УЦР із представниками Тимчасового уряду засвідчують негативне ставлення останнього до реалізації ідеї автономії «України» негайно, поза ухвалами Всеросійських Установчих зборів.

О. Керенський вдруге за тиждень відвідує Київ. Під час зустрічі з чільниками УЦР обговорюєтся питання про автономію України.

На нашу думку, наступні події дозволяють сформулювати гіпотезу про те, що саме на цій зустрічі відбувся остаточний розкол між членами «Великого Сходу Народів Росії», які підтримували несумісні між собою концепції державного переустрою і, отже, розв’язання національного питання в Російській державі. Перша група, умовно назвемо її «правою» (О. Гальперін, О. Керенський, М. Василенко, Д. Дорошенко, М. Суковкін, М. Терещенко та інші) обстоювала правовий шлях вирішення проблеми на загальноросійських Установчих зборах. Друга група, яку умовно можна назвати «лівою» (М. Грушевський, С. Петлюра, С. Єфремов та інші), вирішила піти неправовим шляхом створення Української держави.

Завершився наступ Антанти біля Мессін. За 10 днів боїв військами країн Згоди була захоплена територія площею біля 50 кв. км.

Завершився наступ країн Антанти, який розпочався 27 березня. Внаслідок наступу було захоплено «невеликий простір по фронту та вглиб». Загальні втрати сторін перевищили 500 000 осіб.

Перший з’їзд Рад Румунського фронту, Чорноморського фронту, Одеської області (Ради робітничих і солдатських депутатів Бессарабської, Херсонської, Таврійської і частини Подільської губерній) підтримує політику Тимчасового уряду та ухвалює резолюцію на підтримку українського руху.

До Києва завітав один з лідерів II Інтернаціоналу Е. Вандервельде (вірогідно (м)).

Політичні події останніх днів травня — перших днів червня виразно зафіксували подальшу радикалізацію вимог національно-соціалістичної більшості УЦР. Починається незворотній процес політичного розмежування між легітимними органами державної влади, законно обраними органами місцевого самоврядування, громадськими організаціями загальнодемократичного спрямування, з одного боку, та незаконними, нелегітимними, але політично впливовими, Українською Центральною Радою, Радами селянських та військових депутатів і українськими націонал-соціалістичними партіями — УПСР та УСДРП, з другого.

І Всеукраїнський селянський з’їзд підтримує курс Центральної Ради на якнайскорше проголошення автономії України.

Військовий міністр О. Керенський забороняє проведення ІІ Всеукраїнського військового з’їзду.

IV сесія УЦР ухвалює «приступити до негайного закладання фундаменту автономного ладу на Україні» та підготувати з цієї нагоди спеціальний Універсал.

Об’єднане засідання Київської міської ради робітничих депутатів, ради військових депутатів міського гарнізону, Київської студентської коаліційної ради та Ради об’єднаних громадських організацій ухвалює резолюцію на підтримку позиції Тимчасового уряду, який відхилив пропозиції УЦР. Учасники засідання наголосили: питання автономії може бути розв’язане лише Всеросійськими Установчими зборами.

Тимчасовий уряд офіційно відхиляє пропозиції УЦР про видання урядового акта про визнання автономії України. Уряд відзначив, що він визнає національні особливості України, але право вирішити питання її майбутнього державного устрою належить Всеросійським Установчим зборам.

Мітинг делегатів II Всеукраїнського військового з’їзду в Києві дає «обітницю» добитися автономії України.

Інший мітинг, організований «Союзом української державності», засуджує позицію Тимчасового уряду в українському питанні і сформулював радикальну вимогу повної незалежності України.

Після цієї дати конфлікт між трьома політичними позиціями:

1) вирішити питання про державний устрій України на Всеросійських Установчих зборах;

2) УЦР повинна негайно проголосити автономію «України»;

3) УЦР повинна проголосити незалежність «України»; розвивається по висхідній.

При цьому провід Центральної Ради свідомо «розігріває», поширює конфлікт із Тимчасовим урядом, зважується на створення незаконних органів державної влади та управління на частині території Російської держави.

ІІ