Читати книгу - "Герцог і я, Джулія Квін"

Саймон кивнув і озирнувся на всі боки, мріючи втекти або провалитися на місці, але виходу не було.

— Дорогий Гастінгс, — сказав старий, підійшовши впритул і поплескуючи Саймона по плечу. — Давно хочу познайомитись з вами. Я Мідлторп. Ваш батько був моїм добрим другом.

Саймон вклонився, коротко і різко, майже по-воєнному, хоч в армії ніколи не служив.

— Знаєте, — продовжував Мідлторп, — батько дуже переживав вашу тривалу відсутність, це мені хороше відомо… І він говорив…

Здається, ця людина вимовляла ще щось — Саймон майже не чув, не розрізняв слів: у ньому визрівав безпорадний гнів, що переходить у лють, і зосереджувалося це почуття, як не дивно, в порожнині рота, обпалюючи зсередини горло і щоки, огортаючи язик. Він знову почував себе восьмирічним і боявся, навіть був упевнений, що якщо спробує зараз заговорити, звуки так само принизливо-безпорадно вириватимуться з рота, як у той далекий час.

Але він не хотів, не міг знову зазнати колишнього приниження. Ні перед ким. Насамперед перед самим собою. Бо воно нагадувало про страшні самотні роки дитинства, про хлопчика, відкинутого єдиною близькою людиною — рідним батьком.

Мимоволі, він сам не зрозумів яким чином, йому вдалося вирвати членороздільний звук, голосний звук «О!», який був доречним і замінив цілу фразу. У ньому було все, що треба: ввічливий подив, вітання, навіть можна було зрозуміти й так — прохання продовжувати розмову.

Герцог Мідлторп саме так і зрозумів.

— Ваш батько, — сказав він, — помер на моїх руках.

Саймон цього разу не відповів навіть вигуком. Замість нього Дафна співчутливо промовила:

— О Боже…

— Він просив мене, — вів далі старий, — передати вам деякі папери. Листи до вас. Я бережу їх у себе вдома.

— Спаліть їх.

Слова вирвалися у Саймона самі по собі. Без його участі. Дафна злегка скрикнула і схопила Мідлторпа за рукав:

— О, ні, ні! Не робіть цього. Гастінгс, можливо, не хоче бачити їх зараз, зараз… Але потім він може передумати.

Саймон зміряв її крижаним поглядом і знову обернувся до співрозмовника:

— Я кажу: спаліть їх.

— Я… О так…

Мідлторп явно був розгублений. Мабуть, він знав чи здогадувався, що батько і син були не в кращих стосунках, але покійний герцог не відкрив йому всієї правди, а тому старий не розумів, як йому діяти. У розрахунку на допомогу він кинув благаючий погляд на Дафну і сказав:

— Окрім паперів та листів він просив передати вам дещо на словах… Я… я міг би це зробити, якщо хочете, зараз.

Говорячи все це, він дивився на Дафну, не Саймона.

Замість відповіді той залишив лікоть своєї супутниці і мовчки попрямував до входу на веранду.

— Вибачте його, — звернулася Дафна до приголомшеного герцога. — Я впевнена, що він не хотів вас образити.

Вираз обличчя Мідлторпа недвозначно говорив про те, що він дотримувався протилежної думки, і Дафна вважала за потрібне додати:

— Мабуть, ім'я батька у нього пов'язане з якимись важкими переживаннями.

Мідлторп кивнув, погоджуючись:

— Його батько попереджав мене про щось подібне. Але я все ж таки не думав, що це так серйозно… Однак тепер…

Дафна схвильовано дивилася у бік веранди.

— Так, мабуть, дуже серйозно, — підтвердила вона і поквапливо додала:

— Мабуть, я піду до нього.

— Звичайно, — погодився старий. Вже на ходу вона обернулася:

— Прошу вас, пане, не спалюйте ці папери.

— Я ніколи й не думав про це, але…

Дафна зупинилася — у голосі Мідлторпа їй почулося щось серйозне.

— Ви хотіли сказати…

— Хотів сказати, що я далеко не молодий і не надто здоровий. Лікарі не дуже обнадіюють мене. Тому… Чи міг би я передати папери вам на збереження?

Дафна дивилася на нього з подивом та страхом. Здивуванням — бо не розуміла, як він може довірити чуже особисте листування зовсім незнайомій йому молодій жінці. Страхом — бо побоювалася, що, якщо погодиться і прийме папери, Саймон може ніколи не вибачити їй цього вчинку.

— Не знаю, — збентежено відповіла вона. — Не впевнена, що ваш вибір правильний.

Старечі очі пильно дивилися на неї.

— Думаю, — почула вона, — мій вибір правильний. — Його тон став м'яким, навіть лагідним.

— Упевнений, ви знайдете потрібний момент, щоб віддати герцогу адресовані йому листи… Отже, дозвольте, я надішлю їх вам?

Дафна нахилила голову. Що ще лишалося робити? Мідлторп підняв тростину, вказав у бік веранди:

— Ідіть до нього.

Дафна кивнула і поспішила туди, де був Саймон.

На веранді горіло лише кілька стінних канделябрів у густій вечірній темряві, і лише завдяки місячному світлу Дафна змогла розгледіти Саймона, що стояв біля поручнів у дальньому кутку. У його позі — так їй здалося — була неполегшена злість. І смуток. Він дивився кудись у глиб саду, але не бачив, мабуть, ні алей, ні темних кущів і дерев.

Вона тихо наблизилася до нього. Прохолодний вітер так приємно овівав щоки після задухи у переповненій залі. Слабкий гул голосів нагадував, що вони тут аж ніяк не наодинці, але Дафна нікого не чула і не помічала.

Найкраще, мабуть, було б почати розмову з ним зі слів: «Ви були такі недоброзичливі зі старим герцогом» або «Чому ви такі злі на свого покійного батька?» Але вона в останню хвилину відкинула обидві фрази. Обіпершись на балюстраду поряд з ним, вона тихо, якби про себе, вимовила:

— Як хотілося б побачити зірки.

Саймон миттю глянув на неї і відповів:

— У Лондоні їх не побачити. — Після деякого мовчання він знову заговорив:

— Тут або надто яскраве світло, або просто туман.

Вона зіщулилась, ніби їй стало холодно, але щоки її горіли.

— А я так сподівалася побачити зоряне небо хоча б тут, у Хемпстеді. Небеса не йдуть мені назустріч. Саймон видав щось на кшталт смішку.

— Зате в Південній півкулі, — сказав він після довгої паузи, — ви б на небо не