Читати книгу - "Герцог і я, Джулія Квін"

— Які?

Вона хотіла підтримати цю розмову — будь-яку розмову, аби вивести його з напруги, яку вона відчувала в кожній клітинці його тіла, хоча не знала і не розуміла причини, і була рада, коли він відповів на її запитання:

— Там дуже яскраві та великі зірки. Зовсім не такі, як у нас, навіть якщо вдається іноді їх тут побачити. І розташовані зовсім в інших місцях — зірки, сузір'я.

— Як у інших? Ви жартуєте.

Зараз вона питала вже не просто задля підтримання розмови — їй стало цікаво.

— Зовсім немає. Подивіться будь-яку книгу з астрономії.

— М-м, — з сумнівом промовила вона. — Не обіцяю.

— Розумію, я теж не фахівець у цій науці, але мені було цікаво. В Африці все інше. І небо також.

— Хіба ж небо може бути іншим?

— Виявилося, може. Як і люди.

Вона зітхнула:

— Хотілося б і мені глянути на південне небо. Якби я була енергійною, відчайдушною і не так пов'язана з сім'єю і взагалі якоюсь незвичайною жінкою, про яку чоловіки складають вірші, я обов'язково багато подорожувала б.

— Про вас і так уже складають вірші, — нагадав він із трохи іронічною усмішкою, і вона була рада, що він набуває колишньої форми. — Тільки погані, на жаль.

Дафна засміялася:

— Але це були вірші, а не проза. І перший день у житті, коли мені відвідали відразу шість шанувальників.

— Сім, — уточнив він. — Ви забули про мене.

— Так, сім. Але ви не береться до уваги.

— О, як ти мені раниш серце, Дафф! — вигукнув він, наслідуючи недавні слова Коліна. — Як його раниш!

— Вам теж слід виступати на сцені, - сказала вона, продовжуючи сміятися, — з вас з Коліном вийшов би непоганий дует.

— Навряд, — заперечив він. — Та й Ентоні не дозволить Коліну виступати в парі зі мною.

Згадка про старшого брата стерла веселість з її обличчя.

— Щодо подорожей, — сказала вона, стаючи серйозною, — я пожартувала. Таким нудним британкасм, як я, краще сидіти вдома. Тим більше, що я люблю наш будинок. У ньому я щаслива.

— Ви зовсім не нудна британка, — промовив він якимсь новим для себе тоном, і вона здивовано глянула на нього. — А те, що ви щасливі, Дафно, щиро тішить мене, повірте. Ніколи я ще не зустрічав по-справжньому щасливих людей.

Їй здалося, що зараз він ближче до неї, ніж хвилиною раніше, чи він посунувся, чи випадково наблизилася до нього… Вона не могла відсторонитися, не могла відвести очей від його обличчя.

— Саймон… — прошепотіли її губи.

— Ми тут не самі. — Голос його пролунав стисло.

Дафна оглянула кути веранди. Здається, нікого. Шум голосів теж затих. Проте це могло означати, що хтось прислухається або придивляється до них. Якийсь таємний агент леді Віслдаун — щоб у наступній «Хроніці» знову пустити світом чергову плітку.

Просто перед ними розкинувся великий чорний сад. Він кликав у своє безлюддя та безмовність. Такого величезного саду не було жодного з будинків у центрі Лондона, які вона знала. А тут, за десять миль від центру, він шелестів темною зеленню, віяв ароматами квітів. Леді Троубрідж недаремно їм пишалася.

Якась зловтішна сміливість злетіла в душі Дафни.

— Ходімо в сад, Саймоне, — промовила вона тихо, але рішуче.

— Ми не можемо.

— Можемо.

— Ні, Дафно…

Нотки відчаю, що пролунали в його голосі, сказали їй більше за будь-які слова. Вона зрозуміла, чого раніше не знала. У чому сумнівалася. Вона для нього бажана… Він хоче її… Мріє про це…

Її душа співала. У ній звучала арія з «Чарівної флейти» Моцарта — та, де так солодко чується верхнє до.

Що, коли вона поцілує його? — подумалося їй. Ні, він її… Що, якщо зараз у дальній алеї саду вона закине голову і відчує на своїх губах його губи? Чи зрозуміє він тоді, як вона його кохає? Чи це зміцнить його любов до неї? Чи усвідомлює він, яким щастям вона може і готова обдарувати його?

Можливо, тоді він перестане думати і говорити про шлюб, як про щось тяжке і непотрібне йому?

— Я збираюся прогулятися садом, — сказала вона, — і не бачу в цьому нічого поганого. Якщо хочете, можете приєднатися до мене, мілорде.

З цими словами вона повільно попрямувала до сходів, що ведуть з веранди. Вона рухалась повільно, щоб у нього було більше часу обдумати її сміливу, навіть відчайдушну пропозицію і зважитися прослідкувати за нею. За хвилину вона почула його кроки позаду себе.

— Дафно, це шаленство… Ми… Так не можна…

Його трохи охриплий схвильований голос казав їй, що Саймон намагається більшою мірою переконати в цьому себе.

Не відповідаючи, вона продовжувала йти в глиб саду.

Він наздогнав її, схопив за китицю руки, повернув до себе.

— Заради Бога, ви чуєте мене? Адже я обіцяв вашому братові… Він узяв із мене клятву.

Її усмішка, яку він майже не розрізняв у темряві, говорила про те, що перед ним зараз жінка, яка знає собі ціну, яка розуміє, що вона бажана.

— Що ж, — сказала вона, — тоді йдіть.

— Ви ж знаєте, що я і цього не можу! Залишити вас одну… Мало що може статися.

Вона знизала плечима і постаралася відібрати в нього свою руку. Але він не відпускав, а стиснув ще дужче.

І тоді вона зробила те, чого він, напевно, не очікував: наблизилася до нього настільки, що відстань між ними скоротилася до фута, якщо не менша.

Його подих почастішав.

— Не робіть цього, Дафно.

Вона марно намагалася відповісти йому якось жартівливіше, дотепніше і щоб це звучало в той же час спокусливо… і спокусливо. Але нічого не могла придумати — сміливість вилетіла в одну мить.

Її ніхто ще ніколи не цілував, вона не знала, як це робиться, хоч і хотіла цього, і ось зараз кликала його стати першим.

Пальці, що тримали її руку, ослабли, але