Читати книгу - "Полонянка для сина ватажка, Ерато Нуар"

Внизу живота вже майже звично занило – чомусь я не сумнівалася, що як леді мене ніхто виводити не стане.

– А без мене ніяк? – з надією спитала, потягуючись.

– Без тебе я нікуди, – запевнив Адран, посміхнувшись.

Я злізла з дивана і потопала вмиватися. Чесно зізнатися, мені й самій було дуже цікаво подивитись, де ж він працює. Навіть думка про те, що знову нарядить мене у щось непристойне, не лякала – швидше навпаки, заводила. Повня майже відчутно згустилася в повітрі, нашіптуючи зовсім нескромні думки та бажання.

Прийнявши нашвидкуруч душ, я загорнулася в рушник, вирішивши не одягати речі, в яких всю ніч спала.

Адрана не було, я поспішила перекусити, і вчасно – хвилин за десять пес з'явився з кабінету вже в повній готовності. Не сказати, щоб убрання було надто вже діловим – біла сорочка з розстебнутими кількома ґудзиками, сріблясті вузькі штани. Але щось невловимо змінилося. Переді мною вже стояв не просто розпещений синочок Вожака, а зовсім інший, незнайомий чоловік. І як мені він сподобався!

– Бігом, кішк, – Дрон хитнув головою, закликаючи.

Я якнайшвидше завантажила в рот те, що не встигла доїсти, і попрямувала до нього. Не бігом, звичайно, пристойні кішки не бігають. Але й злити його також не планувала.

Адран окинув мене критичним поглядом.

– Ну, до чого там учора домовилися? – поспішила запитати я.

– Як тобі наказано вдома ходити, кішко? – не дав збити себе з думки Дрон.

– Холодно, – поскаржилася я, хоча, швидше, було жарко. Дуже жарко. При думці, що він знову почне мене оглядати та обмацувати, все всередині солодко завмирало.

– Рушник, кішко, – нагадав Адран. Я зупинилася, повільно розгорнула і спустила тканину, намагаючись по обличчю пса прочитати хоч щось.

Він залишався все таким само незворушним, але я помітила жовна, що пробігли, і кадик, що смикнувся.

– Даремно ти вузькі штани вдягнув, – пирхнула на абсолютно однозначно настовбурчену тканину. І додала задумливо: – Цікаво, скільки ти витримаєш?

– А мені цікаво, скільки витримаєш ти, – хмикнув пес, відвертаючись до шафи.

Я напружилася. Що б це означало? Може, він мене перевіряє? Навіщо? На що? Чи не побіжу до дружків, як попередня? То навіщо собі відмовляти!

– На, – Дрон простягнув чергові тонкі чорні панчохи, цього разу звичайні. Я сіла на найближче крісло, акуратно натягла невагому тканину, розправила по ніжках.

Дрон із задоволенням спостерігав. А я жадібно вдивлялася, що мені дадуть – ну хоч шортики якісь? Купальник?

Але він витягнув лише довгий ланцюжок. Золотий. Зробив жест рукою, щоб я підійшла.

Не зовсім зрозумівши, я наблизилася, розглядаючи. На ланцюжку були якісь неясні кріплення. Більше роздивитися не встигла, перш ніж пес накинув мені на шию.

– Може, хоча б помиєш? – не витримала я.

– Тебе? – хмикнув Дрон. – Ти сьогодні ніким не смердиш.

– Ланцюг. Скільки обмотував нею до мене?

– Ти перша, – запевнив Адран. – І на роботу тебе беру першу. З собаками нудно, а кішки ламалися швидше, ніж доходили до кондиції. Але ти – якраз.

Він обмотав ланцюжок навколо грудей, закріпивши так, що ті підвклися, моментально наливаючись. Оправив діловито і майже недбало. Потім звів разом і перевив кінці, нанизав на них три золоті кульки. Я стояла, з цікавістю і якоюсь незрозумілою навіть мені самій насолодою чекаючи, що він робитиме і бажаючи роздивитися результат. Наче ми обидва включилися в незнайому, але захопливу гру.

Пес провів ланцюжок між моїх ніжок, нібито випадково торкаючись, обійшов мене ззаду і раптом різко нахилився.

– Стій.

Я стояла, відчуваючи, як він прокладає ланцюжок, дотик його гарячих пальців та холодного металу.

Адран простяг одну кульку і підвів до клітора. Дві інших вивів нагору, над лобком. Ланцюг підняв уздовж спини і закріпив зверху біля шиї. Перевірив натяг, ще трохи підтягнув, так що кулька тиснула на клітор, а сам ланцюжок терся між пелюстками.

Слідом за цим мені видали приголомшливі червоні туфлі на високих підборах.

– А одяг? – не витримала я.

– Ось твій одяг, – він трохи смикнув ланцюжок, від чого кульки стукнулися.

– Дроне...

– Соромишся, кішко?

– Але...

– Послухай мене, Аліс, – знову цей інтимний шепіт, від якого мене розвозить, як на березневих гуляннях. Або навіть сильніше. – Якщо ти хоч у чомусь ослухаєшся, не виконаєш хоч якусь команду, я розкладу тебе прямо на вулиці і віддам першому зустрічному. Зрозуміла?

Я кивнула. Схоже, комусь подобається озвучувати свої збочені фантазії та бачити їхню реалізацію в реальності. Мені вже не вірилося в те, що приведе погрози у виконання, але вони розбурхували і знову наповнювали дивною, незнайомою збудливою енергією.

– Я не застосовую до жінок силу. Все, що вони роблять, роблять добровільно.