Читати книгу - "Полонянка для сина ватажка, Ерато Нуар"

– Тільки погрози, – фиркнула я.

– Тільки до неслухняних, – озвався він. Несподівано повернувся знову до шафи і вручив мені той самий піджачок. Я на якусь мить застигла. Невже!

– Це теж... мені першій?

– Кішко, у мене достатньо грошей, щоб не одягати свої іграшки в обноски, – з деяким роздратуванням відгукнувся пес.

Я натягла піджачок, кинула погляд на Адрана і потупала до дзеркала. Ні, ну як у нього так виходить, га?! Піджачок діставав точно до гумок панчох, ледве прикриваючи їх. Якщо йти рівно, то в самий раз, а ледь нахилишся... ох.

– Гарна, – погодився Адран, хоча я зовсім нічого не питала.

Коли я вже тут, нашвидкуруч розчесалася. Не знаю, що там у нього на роботі, і взагалі сподіваюся, останніми днями перед повнею нікого немає. А все одно вдарити в бруд обличчям не хотілося.

Дрон оглядав мене з відвертим задоволенням, і це було приємно, скільки я не намагалася переконати себе в тому, що мала б ображатись на ставлення як до іграшки. До того ж, я ніколи не бувала тут, у центрі столиці. Можливо, повня не найкращий час, проте цікавість все одно виявилася сильнішою за страх.

Не знаю, чому, але я раптом почала відчувати себе поряд із Адраном у безпеці, ніби під тим самим заступництвом, про яке він казав. Єдиний, кому він не може відмовити, валяється непритомний! А решта реагує на найменший рух його брови.

– Налюбувалася? Пішли, ми поспішаємо, – Адран покликав кивком, і я попрямувала до нього.

А ось підбори міг і нижче взяти, я на цих не дійду! Ще й ланцюжок... Завдяки кульці не тер, лише трохи торкався, викликаючи легку пульсацію.

Біля сходів Дрон подав мені руку, за яку я вхопилася з великою радістю, тому що скотитися стрімголов униз на десяток поверхів зовсім не посміхалося. Щоправда, цього разу ми вниз не пішли. Спустилися на кілька прольотів, де пес згорнув до найближчого переходу, потім ще й ще – доки не вийшли до ліфта.

Схоже, ми опинилися у самому центрі палацу Вожака. Тут життя вирувало не в приклад жвавіше, ніж у нашому крилі. Пси та собаки проводжали нас поглядами, і я зчепивши зуби сподівалася тільки на те, що не звалюся ганебно з висоти власних підборів, до якої абсолютно не була звичною.

До ліфта разом з нами увійшли ще кілька людей, але це зовсім не завадило Дрону проникнути рукою до мене під піджак, а потім під ланцюжок.

– Ти вся мокра, кішко, – шепнув на вухо, проводячи пальцем усередині складочок.

– Спітніла, – буркнула я.

Дрон хмикнув, але більше нічого не встиг, тому що ми прибули до нижнього холу.

Адран неохоче прибрав руку, легко підштовхуючи мене до виходу. Я трохи забарилася, оглядаючи величезне приміщення з високими вікнами, яке підтримувалося кількома рядами колон. Але пес потягнув мене за собою, не даючи як слід розглянути деталі.

Охоронець шанобливо привітався з Адраном, кинувши на мене цікавий погляд. Біля виходу чекала машина – довга, срібляста, набагато витонченіша за ту, в якій мене везли сюди. Я навіть не одразу зрозуміла, що це для нас, але Дрон відчинив переді мною двері. Яка галантність!

Я сіла на м'яке сидіння, дочекалася, поки він обійде і вмоститься у кріслі водія. Пес повозилася в панелі управління... якщо не помиляюся, налаштовував автопілот. Я на цьому погано знаюся. Тому просто сиділа і дивилася у вікно, зрідка поглядаючи на його дії.

– Розстібуйся, – уривчасто промовив він, тільки-но машина відірвалася від землі.

– Дроне? – не зрозуміла я.

– Розстібуй піджак. Повільно.