Читати книгу - "Полонянка для сина ватажка, Ерато Нуар"

Ну от! Не встигла порадіти, що виглядаю цілком пристойно.

Зітхнувши, я почала розстібати гудзики, неспішно, як він і просив. Їх було всього штук п'ять, тож впоралася я все одно швидко.

Дрон легко провів рукою, відкидаючи поли убік.

– Ти знаєш, як я люблю, коли ти сидиш.

Я запитливо глянула на нього.

– Ноги, кішко. Розсунь.

Трохи розставила ніжки убік.

– Ширше, – зажадав пес, з легким глузуванням розглядаючи мене. Я розвела ноги, знову соромлячись і спалахуючи під його сталевим поглядом.

Адран безцеремонно взявся за кульки і почав легко водити їх по ланцюжку вздовж мого лона, розважаючись.

Дотики були м'які, майже невідчутні, лише іноді він раптом натискав, змушуючи вигинатися. І все б нічого, але летіли ми якось дуже низько, я постійно боялася, що хтось зазирне з землі та побачить... І від цього розпалювалася ще сильніше.

Втім, оточуючим було не до нас. Псарин потихеньку божеволів. Повсюди виднілися парочки, що цілувалися та обіймалися, частенько зовсім непорядно. У більш-менш затишних куточках раз у раз виблискували оголені частини тіл, пристойні і не дуже. Можу тільки уявити, що творилося у будь-яких кафе!

А на котів же повня ніколи настільки сильно не впливала. І згуртуйсь вони та напади в цей час, ще не відомо, чи змогли б пси відбитися. Хоча Лорі щось казала про особливо стійких, тих, які не залежать від повного місяця.

Я зиркнула на свого стійкого. Він пильно дивився на мене, навіть пальці призупинив.

– Про що думаєш, кішко? – поцікавився навмисне недбало.

– Про те, як ми до цього докотилися, – буркнула я. – І що я взагалі тут роблю.

– І що ж?

– Розважаю дивного пса, бо не маю змоги відмовитись.

– А тобі хочеться відмовитись? – підняв він брову.

Ні! Кажучи правду, мені хотілося продовжити! Але я не стала тішити його самолюбство вкотре.

– Тобі не байдуже? Вирішив поцікавитись моєю думкою?

– Я питаю, ти відповідаєш, кішко! – рикнув Дрон. Я відвернулася до вікна, і, поки він припинив своє заняття, звела ніжки разом.

Погляд упав на дивну трійцю. Двоє собак з двох боків повисли на коті! Один з небагатьох котів, яких я тут зустріла. І виглядав не дуже щасливим. Що надто дивно для кота, зазвичай вони із задоволенням освоюють нові, так би мовити, території.

Кіт кинув на мене погляд – не знаю, скільки він знизу побачив, але зрозумів все вірно і погляд вийшов співчутливим. Я навіть озирнулась, згадуючи Дронове «заводять собі котиків». Завели, на двох...

– Що там? – буркнув пес.

– Дуже щасливий кіт, – пирхнула я. Дрон навіть обернувся, намагаючись розгледіти.

– Та що би його не влаштовувало, дві дівки поділити не можуть.

– Взагалі коти, звичайно, люблять відірватися, – визнала я. – Ось хто не створений для сім'ї. Але...

– Раніше коти теж і одружувалися, і сім'ї заводили, а зараз у них вічна повня.

– Ну, завжди легко сховатися за природою, – знизала я плечима. – Спихнути всю вину на повню, наприклад. Та тільки одна річ, коли це всім на радість, та інша – коли відриви, вочевидь, не в кайф.

– Слухай, кішко, тобі б у міністерстві працювати, закони видавати та стежити за дотриманням прав котячих.

– Та хоч зараз, – знову пирхнула я.

Машина знизилася, і Дрон перервав розмову. Сумніваюсь, що відчув себе неправим, швидше не захотів відновлювати марну суперечку.

Я машинально зсунула поли піджака і окинула поглядом високу урядову будівлю в кілька десятків поверхів. Воно було, певно, навіть гарне – такий собі сучасний палац із величезною кількістю скла.

Адран нічого не сказав, і лише нахилився відчинити мені двері. Я поспішила застебнутись, сонце блиснуло в ланцюжку, привертаючи погляди перехожих.

Тут панувала більш ділова атмосфера, і люди всі були одягнені відповідно. Так і хотілося обсмикнути піджачок.

Верхні кульки постукували при ходьбі і разом із нижнім тиснули з двох боків на клітор. Ланцюжок ледь терся, викликаючи бажання натиснути сильніше. Я несподівано хихикнула, уявивши, як іду за Адраном, пестячи себе. Те ще видовище.

Схоже, чогось подібного він і добивався. Планомірно збуджував мене, перевіряючи межі витривалості. Вони виявилися справді дивовижними навіть для мене. Втім, як і його власні.

– Кішко? – поцікавився Дрон, кинувши підозрілий погляд. А мені раптом згадалася Сайса...

– Цікаво, ти комусь казав, що ще жодного разу не... ммм... скуштував мене? Чи ніхто не знає, що ти на це не здатний?

– Кішко! – загарчав пес, потягнув волосся, змушуючи нахилитися назад.

– Просто тут? – хмикнула я, озираючись.

Все ж таки не настільки в них тут запущено, навіть у повний місяць. Співробітники одягнені, на нас дивляться з цікавістю, як на дивину, а не явище в порядку речей.