Читати книгу - "Пір'їнка, Міа Натан"

   Увечері Артем, як і обіцяв, розвів багаття. На вечерю у нас сьогодні шашлик. Він замаринував мʼясо, я зробила добрячу тарелю салату. 

    Ми стояли біля вогню й… мені щось муляло. Я не відразу зрозуміла що саме, але врешті, здається, до мене дійшло.

    — Зараз би келих червоного сухого.

    Артем поправив дрова в багатті. Іскорки-пустунки злетіли у височінь.

  — Дурнувата звичка, знаю. Але з Андрієм ми завжди біля багаття випивали по келиху Бордошки або Кʼянті. Такий собі релакс, знаєш? Кажуть, немає безпечної дози алкоголю, але ж…

    — Є наше українське Каберне. Хочеш? — перебив він мене. 

    —  Не відмовлюсь.

    Артем пішов до хати й незабаром повернувся з відкоркованою пляшкою та двома склянками.

    — Вибач, келихів немає. Останні два пацани недавно розбили. 

    —  Нічого. Так навіть краще. 

   Ми сиділи біля багаття, пили вино та дивились на вогонь. Якийсь час мовчали. Але в мене ще лишилось багато запитань, які мене дуже цікавили.

   — Артеме, вибач, я можу ще про дещо у тебе запитати? Про особисте.

   — Ну, звісно! — посміхнувся він. — Про що б ще ти мене запитала? Добре, питай. Що ти хочеш знати?

   — Розкажи про свою дружину. Коли ви побралися?

   — Років чотири, мабуть, тому. Катя завагітніла, тож… — він стенув плечима.

   — А чому розлучились?

   Артем відповів не відразу. 

    — Вибач! Це геть безтактно запитання, — опамʼяталась я. — Можеш не відповідати, якщо не хочеш.

    —  Та ні. Просто тут не так просто пояснити. Багато всякого наклалося: моя вічна відсутність та попри те, вічне безгрошівʼя, бо на всі потреби таки не вистачає. Лікування витягує дуже багато коштів. Я так і не спромігся купити своє житло. Катя з Максом досі живуть у моїх батьків. Якщо мені самому, то власна квартира не дуже й потрібна. Коли я працюю, я, як правило, живу у клієнта. А у міжсезоння приїжджаю до батьків або їду на тренінг. Якщо чесно, я й сам розумію, що сімʼянин з мене нікудишній. 

     — Може й так. Але… якщо любиш… — я трохи замʼялась, намагалася підібрати правильні слова. —  Я хочу сказати, що якщо між двома є сильні почуття… Одним словом, гадаю, якщо любиш, разом можна пережити будь-які негаразди. Якби я була на її місці, я б від тебе не пішла.

     Не знаю, навіщо я це сказала. Ляпнула й зніяковіла. Щоки відразу обпекло румʼянцем.

    Артем поглянув на мене та посміхнувся. 

     — Так то воно так. Але Катя… вона дуже горда й… досить ревнива. А це не дуже сприяє здоровим стосункам.

    —  А ти давав привід?

    Він якось так подивився на мене, що й не збагну як. Потім підвівся та підійшов до багаття.

   — Гадаю, жару вже вистачить. Час смажити мʼясо!

   Моє крайнє на сьогодні запитання він залишив без відповіді. (Що, погодьтесь, дивно.)

    Це був ще один чудовий вечір разом. Ми накрили стіл у невеличкій, явно зробленій кимось власноруч з підручних матеріалів альтанці, що була вся обвита виноградом. Я увімкнула свій улюблений плей-лист. Музика неголосно заповнювала ніжністю простір навколо. Було дуже душевно та затишно. 

    Якийсь час ми їли мовчки. Потім Артем звернувся до мене:

    — Що ж. Тепер твоя черга. Розкажи-но мені свою історію. Як ви познайомились з Андрієм Сергійовичем?

    І я розказала. Багато різного: як ми познайомились; як Андрій змінив моє життя; де ми з ним встигли побувати й що побачити. Одних лише історій про наші мандрівки вистачило на цілий вечір. 

    Артем уважно слухав. Інколи про щось запитував, інколи щиро дивувався або весело сміявся. Відчувалося, що йому дійсно цікаво. Нам було добре вдвох. Настільки добре, що якоїсь миті, коли зазвучала моя улюблена мелодія, я не втрималась.

    — Ой, класна пісня! Люблю її. Потанцюєш зі мною?

    — З мене не дуже вправний танцюрист, — відреагував він.

    — То й що? Це ж не конкурс бальних танців.

   Я схопила Артема за руку та потягнула за собою.

   Коли я обвила його шию руками, а він обережно обійняв мене за талію, я відчула легке хвилювання.

    Ми погойдувались в такт чарівної мелодії в обіймах один одного. Над нами було безмежне зоряне небо. Світло пробивалося крізь стіну зеленого виноградного листя. Це було так красиво. Цвіркуни не замовкали ні на мить. А головне — Артем… Він був так близько. Його губи вабили мене. Якби я тільки була вільна, якби могла розпоряджатися своєю долею як сама собі знаю, я б певно що наважилась його поцілувати. Й хто зна… Може б він мені навіть відповів. Але я не можу навіть мріяти про таке. Тож я просто поклала голову йому на плече та закрила очі. 

    Здавалося, я могла все життя отак провести — у обіймах Артема, слухаючи його серце. Але мою ідилію зруйнував різкий дзвінок мого “секретного” телефону. Його дав мені Андрій, коли я їхала з дому. Перед тим, як витягнути сімку з мого звичного телефону.