Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Книга Застою. 1965–1976, Олена Олексіївна Литовченко 📚 - Українською

Читати книгу - "Книга Застою. 1965–1976, Олена Олексіївна Литовченко"

399
0
01.02.23
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Книга Застою. 1965–1976" автора Олена Олексіївна Литовченко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза / 💛 Публіцистика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 43 44 45 ... 95
Перейти на сторінку:
батьки твої. Тільки інші старі вояки. Вони знають, і ти відтепер знатимеш. А іншим… Іншим іще не час.

– А чому не час, дідусю? – здивувався малий.

– Бо тато твій запальний надто. Я його знаю краще, ніж ти. З іншого боку знаю. Він у школі…

Никифор Кузьмич поманив онука до себе і, коли той схилився майже над самісіньким обличчям дідуся, прошепотів з легким присвистуванням:

– Він у школі коли навчався, то зорганізував товаришів, щоб правди домагатися, – отакої! Вони, дурні малі, до всесоюзної газети листа написали, до «Піонерської правди». Добре, що до них з розумінням поставилися, бо могли б і заарештувати усіх. І мене заразом, оскільки я вже відсидів.

– Отож, ви боїтеся…

– Так! Бо якби твій татусь тільки знав усю правду, то він би таких дурниць накоїв, що ого-го! За мамцю Маю твою не знаю, нічого сказати не можу. Уляся ж моя… Ех-хе-хех!..

Старий перевів подих. Усе ж таки шепотіти було важкувато, однак він побоювався, що їхню розмову хтось ненароком підслухає:

– Отже, Бориславчику, мій колишній чотовий Сидір Кметик підтвердить, що цю люльку курив колись ніякий не Будьонний, а сам пан полковник Болбочан! Отож про Будьонного – це вигадка, а про Болбочана – свята чиста правда. Ось про це я й хотів тобі розказати, перш ніж помру. А тому бережи цю люльку, бережи, онучку, заклинаю тебе!..

– А-а-а-а… як це?.. – все почуте було аж надто дивним і ніяк не вкладалося в маленькій русявій голівці Борислава. – Дідусю, а хто такий цей полковник Болбочан, якщо він важливіший аж від самого Будьонного? Чому він «пан», а не «товариш»? І що таке «чотовий»?..

– Чота, онучку, це ніби взвод по-сучасному. Сидір Кметик тією чотою командував, а я – роєм у складі його чоти. Відділенням тобто.

– А що це за армія така? Це хіба будьоннівська?..

– Ніяка не будьоннівська! Це українська армія була.

– Як це – українська?!

– Наша, українська. Яка спочатку за Центральну Раду воювала, а потім за Директорію. Полковник же Болбочан наважився повстати проти вищої влади Директорії, за що його й розстріляли. Отож ми з Сидором і відвели його на розстріл – наказ у нас був, тому й відвели. Було це на залізничній станції Балин, що на Поділлі. От саме там перед смертю пан Болбочан і викурив мою люльку. Великим достойником він був, ох і великим!.. Я завжди пишався, що він мою люльку викурив. Гадав, розказуватиму про те з гордістю і дітям своїм, і онукам. Хіба ж я міг тоді навіть припустити, що повідомлятиму це тобі таємно, перед самою смертю? Так, щоб не почув ніхто…

Однак Борислав не слухав діда. В його русявій голівці крутилася бравурна патріотична пісня:

Наш паровоз, вперед лети,

В коммуне остановка!

Иного нет у нас пути,

В руках у нас винтовка!

Мы все из тех, кто выступал

На бой с Центральной Радой,

Кто паровозы оставлял,

Идя на баррикады!..

То що ж це виходить?! Героїчні вірні ленінці на чолі з самим товаришем Будьонним кидали паровози і йшли на барикади на бій з Центральною Радою, а його рідний дідусь, який усе життя брехав про власну люльку і Будьонного… Він що, за ту саму Центральну Раду бився?! Проти товариша Будьонного?! Проти Чапаєва і Котовського? Проти Щорса і Пархоменка?! Та що там… проти самого Леніна – так?!

– Діду-у-усю-у-у-у… То ви що… невже ви біляком були?.. – ледь вичавив Борислав, трохи оговтавшись від шоку.

– А-а-а, яким ще біляком!.. – хворий презирливо скривився.

– Ну-у-у… як у «Невловимих месниках»!.. Там же Невловимі проти Білої армії воюють, проти… як його?.. Проти полковника Кудасова, от!.. Ми ж у кіно[97] ще дивилися, пам’ятаєте?

– Не так воно все було, онучку, геть зовсім не так. Центральна Рада й Директорія – це ніякі не білі, це ті, хто за Україну боровся. Був ще гетьман Скоропадський, але він поводився несправедливо, людям землю не давав. У Тростянці, в гетьманському маєтку працював колись молодший брат мого діда Прокіп Кіндратович, дружину мав тітку Хіврю. То коли владу взяла Центральна Рада, селянам землю й роздали. Люди землю обробили, посіялися – аж тут гетьман повернувся, пани разом з ним, землю в людей відібрали разом з посівами. Ну, люди й повстали… Тоді німці, які гетьмана й панів до влади привели, повстання те подавили. От тоді Прокопа Кіндратовича, діда мого двоюрідного, і повісили, тітку Хіврю вдовою зробили. Ні-ні, якщо й воювати, то не за гетьмана й панів, а за Центральну Раду та Директорію. Отож ми й воювали.

Все почуте не вміщалося в русявій голівці Борислава, тож він вхопився за слівце, яке дід повторював чи не найчастіше:

– А-а-а… то це пани всякі, виходить… Це як отаман Бурнаш чи отаман Лютий, який Даньку нагайкою по спині відшмагав?! Так?

– Кіно твоє – це вигадки. В кіно тобі всього не покажуть, про що я кажу… – почав було Никифор Кузьмич, проте онук не став його слухати:

– То ви що ж, дідусю, простих людей зобижали? Ви у них корів відбирали? І хліб? Ви людей грабували, так?

– Не кричи, бо бабуся почує, – мовив старий із суворістю настільки несподіваною, що онук негайно замовк. – А тепер послухай спокійно, що я тобі скажу… Твої отамани Лютий і Бурнаш, які нібито народ грабували – то все це вигадки! Отамани навпаки народ захищали, а хто грабував – то це червоні здирники. Й дограбувалися вони до того, що народ голодувати почав. Спершу ще в Громадянську війну, а потім і восени тридцять другого року та наступної зими стільки народу повмирало, що й не злічити! От що накоїли твої червоні з Будьонним цим на чолі… А тепер у кіно все навпаки вивертають. І виходить так, ніби отамани грабували, а червоні захищали.

– Але чому?..

– Бо не хочуть, щоб ви, малі діти, дізналися правди. Хочуть, щоб ви підтримували владу, яка всі соки висмоктувала з людей і продовжує смоктати. Та якщо не віриш мені… а ти не віриш, я так бачу…

Никифор Кузьмич пильно подивився на сторопілого онучка і мовив:

– Якщо не віриш, то поговори з моїм чотовим колишнім Сидором Кметиком, він тобі все підтвердить. Можеш і з бабусею про голод поговорити, вона пам’ятає, що в Україні коїлося. Я тоді на будівництво ДніпроГЕСу завербувався, нас те лихо оминуло, а от людей… Тільки про люльку, яку пан Болбочан курив, не кажи їй. Ні в якому разі не кажи! І з батьками не говори ні про що також. А про голод з бабусею можна, чого ж.

– З одним

1 ... 43 44 45 ... 95
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Застою. 1965–1976, Олена Олексіївна Литовченко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Книга Застою. 1965–1976, Олена Олексіївна Литовченко"