Читати книгу - "Як зупинити час"

Утекти нам вдалося доволі легко, і з якоїсь причини (сором головного лікаря? байдужість персоналу? байдужість місцевої влади?) про цю подію навіть не написали в газетах. Але навіть якби написали, нам з Аґнес нічого не загрожувало, бо Гендріх про все подбав. Тим не менш, мене вкрай засмучував той факт, що всім було байдуже.

Флора була ще зовсім молода — лише вісімдесят. Виглядала вона на сімнадцять чи вісімнадцять. Знайшли ми її у жахливому стані, і організація дійсно її врятувала, як і багатьох інших. Вона сама була переконана, що втратила здоровий глузд, тому пережила неймовірне полегшення, коли зрозуміла, що цілковито здорова. Разом з Аґнес вона поїхала в Австралію починати нове життя. До чого я веду: організація рятувала людей. Флору Браун, Реджинальда Фішера та багатьох інших. Може, і мене самого. Гендріх був правий: у всього цього був сенс. Може, я і не завжди вірив у нього, але в його роботі я майже ніколи не сумнівався.

Я не хотів повертатися до Лондона, тому надіслав телеграму Гендріхові. Він домовився, щоб мої роботодавці з лондонського готелю «Ciro» порекомендували мене в один з готелів їх мережі в Парижі. Таким чином я оселився на Монмартрі у квартирі Аґнес як її «брат», і короткий час ми жили разом. Я кажу про це, бо пригадую одну дуже цікаву розмову. Вона розповіла мені, що з віком, десь після півтисячоліття, у альб розвивається неймовірна інтуїція.

— Яка саме інтуїція?

— Це як третє око! Інтуїція стає невід’ємною частиною тебе, і враз ти починаєш бачити все. Просто все. Майбутнє, минуле. Усе наче спиняється на мить, і ти розумієш, як саме все буде відбуватися.

— І ти вважаєш це чудовим? Звучить жахливо.

— Це і не добре, і не погано. Просто воно так є. Це дуже сильне відчуття, його не можна описати як хороше чи лихе. Усе раптом стає прозорим, зрозумілим.

Аґнес давно поїхала звідти, а я ще довго думав про ту нашу розмову. Часто, коли мені важко було збагнути теперішнє, я прагнув тієї обіцяної ясності.

Пізніше я переїхав на Монпарнас та почав писати вірші. Одного разу я писав просто на кладовищі, спираючись на пам’ятник Бодлера. Кожного вечора я грав у ресторані та познайомився з безліччю поетів, художників та акторів. Здебільшого наші знайомства тривали лише один вечір.

Музика стала мені за якір. Я грав не тільки в «Ciro», а й у джазовому клубі «Les Années Folles». На той час я вже приблизно тридцять років постійно грав на піаніно, і це стало моєю другою натурою. Піаніно може передати все: тугу, щастя, дурні веселощі, жаль, горе. А іноді все разом.

У моєму житті з’явилася якась рутина: мій день починався з цигарки «Голуаз», потім я йшов у «Le Dôme Café» на бульварі Монпарнас та замовляв випічку (ближче до обіду, бо я досить пізно прокидався) й іноді каву, хоча частіше коньяк. Алкоголь став для мене не просто напоєм, а чимось, що дає свободу. Пити вино та коньяк здавалося мені моїм обов’язком. Я пив, пив і знову пив, аж поки не переконував себе, що я щасливий.

Але щось вибивалося з рівноваги, щось було не так. Надто багато розпусти. Надто багато енергії. Надто багато змін. Надто багато щастя і все одно багато страждань. Надто багато статків та надто багато злиднів. Світ ставав швидшим, гучнішим. Усі соціальні системи стали рвані та хаотичні, наче джазові ритми. І деінде люди почали прагнути простоти, порядку, присутності якогось цапа-вібувайла та лідера-громила. Належність до якоїсь нації уподібнилася релігійному культу. Таке траплялося раніше, траплятиметься й надалі.

Тоді, у 1930-х, здавалося, що цілий світ поставлено на карту. Думаю, сучасним людям теж знайоме це відчуття. Надто багато людей хотіли знайти просте рішення складних проблем. Небезпечні часи для того, аби бути людиною. Для того аби відчувати, думати, піклуватися. Тому після Парижа я перестав грати на піаніно. Воно висотувало з мене надто багато сил. Я часто думав, чи сяду знов колись за клавіші. І, мабуть, ніколи б не сів, якби поруч не було Камілли.

Лондон, сьогодні

— Мені подобається стара музика, — мовив Мартін, киваючи на підтвердження власної мудрості та ковтаючи лагер. — Здебільшого Гендрікс. А ще Ділан, «The Doors», «The Stones». Тобто та музика, що була ще до нашого народження. А зараз усе — лише комерція.

Мартін мені не до вподоби. Коли тобі чотири сотні років, є певні переваги, і одна з них — учишся дуже швидко оцінювати людей. У кожній епосі повно Мартінів, і всі вони чомусь йолопи. Знав я одного Мартіна — його звали Річард, але то нічого. Він стояв просто біля сцени в барі «Minerva Inn» у Плімуті десь у 1760-х, трусив головою щоразу, як я грав, та пошепки казав нещасній повії поруч з ним, який же в мене гидотний смак до музики, ну або ж викрикував назви балад з бродсайду[102], нібито кращих за те, що я там грав.

Тим не менш, ми всі разом сидимо за столиком у «Тренер та коні». Столик маленький, з темного дерева — за кольором і текстурою нагадує мені лютню. На ньому ледь вміщаються всі ті напої та закуски, що ми замовили. Атмосфера тут спокійна та культурна, або принаймні мені так здається, бо я згадую смердючу скандальну діру під назвою «Minerva Inn».

— О, мені також! — погоджується Ішам. — А може, це просто тому що усі вчителі географії люблять старий рок.

Усі закочують очі на цю спробу пожартувати, навіть сам Ішам.

— А ще мені подобається хіп-хоп вісімдесятих, — додає Мартін. — «De La Soul», «A Tribe Called Quest», «PE», «NWA», «KRS-One»…

— Що, зовсім нічого сучасного не слухаєш? — питає Камілла.

Він кидає ледь помітний погляд на її груди, а потім піднімає його на рівень її очей.

— Та ні… З того, кого б ти могла знати, — нікого.

— А це можливо, бо, врешті-решт, я ж з Франції. У нас же там музики нема. Зовсім, — її і без того непомітний сарказм до нього не дійшов, чи він не почув. А мені сподобалося.

— А що ти слухаєш? — питає