Книги Українською Мовою » 💛 Публіцистика » Слiди на дорозi 📚 - Українською

Читати книгу - "Слiди на дорозi"

1 034
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Слiди на дорозi" автора Валерій Ананьєв. Жанр книги: 💛 Публіцистика / 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 43 44 45 ... 93
Перейти на сторінку:
справедливо. Я дав двісті гривень і пішов додому, а вони пішли бухати. Пізно ввечері Сусід прийшов п’яний і одразу ліг спати. Загалом він був хорошим хлопцем, трохи бидлуватим, трохи неохайним, але зате чесним і по-своєму правильним.

Ось так у мене з’явилися додаткові гроші, і саме тому я зі спокійною душею віддав Рудому Опудалу двісті гривень. Мене трохи мучила совість за те, що я зробив. І розлучитися із цими двомастами гривнями мені було навіть радісно.

Я все нижче і нижче опускався у своїх власних очах, і найстрашніше — не розумів, як вибратися з цього болота, що засмоктувало мене. А іноді мені ставало страшно: може, я насправді й не хочу з нього вибиратися?

* * *

З самого ранку батьки зателефонували мені й привітали з Днем народження. У мене ніколи не було якогось особливого відчуття у цей день. Якби не сім’я, я б взагалі забував про нього. Так було і цього разу. Абсолютно стандартний службовий день з якоюсь безглуздою роботою. Вже пізно ввечері, коли я збирався лягати спати, задзвонив телефон:

— Алло, — здивовано промовив я.

— Алло. Сину, привіт, — напівпошепки привітався зі мною Батько. — 3 Днем народження. Ти знаєш, що я дуже тебе люблю, ти у мене найкращий. Побажаю тобі лише здоров’я і залишатися таким же хорошим хлопцем.

— Дякую. Чому ти шепочеш?

— Сину, я в тюрмі.

— Ого. Оце так новина.

— Так. Мусора все-таки знайшли привід.

— На скільки тебе закрили?

— На три роки.

— Прямо, як у мене контракт, — посміявся я. — Дембельнемося майже разом.

— Все, сину. Я маю віддавати телефон, бо тут це заборонено.

— А чий це телефон?

— Однієї людини.

— Ну добре. Телефонуй тоді в будь-який час.

— Так. Давай, синку. Ще раз зі святом.

* * *

Йшов місяць за місяцем. Я змінювався. У цьому році мені виповнилося дев’ятнадцять років. Але чи став я дійсно старшим? Ну, за останній рік я точно подорослішав більше, ніж, напевно, за кілька років у цивільному житті. До речі, у десанті я повністю вилучив зі своєї мови слово «останній», тут замість нього вживають «крайній».

Як змінилася моя думка про армію? Достатньо, аби я не хотів мати жодного стосунку до цієї структури, яка по суті своїй є збіговиськом алкашів із підвищеним почуттям власної важливості через блакитний колір у деяких елементах свого одягу.

Я втомився слухати вигадки про повій, пиятики, втомився брати участь у словесних конфліктах і змагатися в їх колючості, коли хтось намагався за мій рахунок самоствердитись. Я настільки розкис, що справді був схожий на невдаху, якому можна звісити ноги на плечі.

Колектив був мені вкрай неприємний. Були ті, з ким я міг спілкуватись, але це одиниці серед сотні людей, які мене постійно оточували.

Місцевий менталітет був особливим. Я іноді відзначав, що один і той самий чоловік у формі й без неї вів себе по-різному. Таке враження, що рівень моралі у людей падав одразу, як тільки вони одягали форму. Я не запитував, і мені було все одно, однак я постійно чув розповіді про те, як чиясь офіцерська дружина переспала з якимось солдатом, як чийсь чоловік переспав із чиєюсь дружиною. Складалося враження, що ти серед суцільного лайна. У частині було багато хороших офіцерів, але їх, на жаль, було значно менше, ніж тварюк із офіцерськими погонами.

І жарти були дебільні. Два знайомих сержанти на навчаннях ішли через ліс і побачили сплячого під деревом солдата. Вони підійшли, взяли його кепку, відрізали дашок і пішли. Запитайте, навіщо? Армійський гумор — дуже специфічний. Рідко можна натрапити на який-небудь витончений жарт. В основному все зводиться до того, аби щось зіпсувати чи непомітно украсти, а потім дивитись, як людина метушиться у пошуках зниклої речі. Одного разу Руде Опудало заховало автомат мого товариша по службі й вимагало з нього пиво. Ось такі жарти.

Такий образ десантника цього часу. Навіть офіцери-десантники. Якось вночі строковики стояли в наряді, й до них у гості заглянув п'яний товариш прапорщик. Саме цей персонаж любив познущатися над солдатиками, обізвати, «пробити раму», іноді украсти, як він згодом вкраде мій рюкзак зі спортивним одягом. І от строїв він, строїв наряд півночі, пив пиво, а потім пішов у туалет і зник Минуло двадцять хвилин, півгодини, наряд уже хвилюватися почав. Потрібно йти і перевіряти. Черговий пішов у туалет, і бачить старшину, який сидить голою сракою в дірці, ноги стирчать у щілині під дверима, а він спить обісцяний. Наряд розбудив його, той проспав до ранку на вільному ліжку і пішов.

Такий стиль поведінки культивувався роками, десятиліттями. Ця атмосфера створювалася солдатськими приказками, афоризмами, жартами нижче поясу. У радянській армії плекався образ п’яного бидла як основного героя солдатського фольклору. На жаль, українська армія не змогла якісно змінитись за минулі двадцять з хвостиком років. І навіть армійська еліта — десантники — була з’їдена цієї корозією пропаганди бидлостилю.

Я весь час жалів себе, жалів за те, що я потрапив у гаку погану історію. Але насправді я був сам у всьому винен. І дуже скоро я в цьому розібрався.

* * *

Було звичайне бригадне шикування, і не передбачалося нічого цікавого. Але раптом нам усім наказали підійти ближче до трибуни, очевидно, щоб добре почути Комбрига. Вся бригада підійшла ближче, змістилася до центру, і Комбриг почав говорити. Йшлося про те, що якийсь солдат написав лист у прокуратуру і розписав у ньому, як Нач. фін збирає гроші з солдат та сержантів. «Я знаю цю людину багато років і впевнений у її сумлінності», — говорив Комбриг, переконуючи нас таким чином у її чесності. Хоча дивно. Абсолютно всі, хто там був, знали правду. Для кого був цей спектакль? «Будьте чоловіками. Не пишіть анонімні листи, а вийдіть зараз і висловте свої претензії та звинувачення. Вийдіть зараз зі строю і скажіть все в обличчя!», — намагався маніпулювати головний начальник. Тепер зрозуміло. Цей спектакль не «для кого?», а «для чого?». Максимум — знайти конкретних незадоволених, але таких дурнів не знайшлося. Мінімум — спробувати залякати усіх інших, щоб більше й не думали щось комусь писати.

Для мене ця ситуація була щирим признанням Комбрига в тому, що він не просто замішаний, а ще й зацікавлений у тому, щоб у бригаді процвітала корупція. Ніколи в житті не повірю, що він не знає, що твориться у нього під носом. Я приїхав у бригаду, і вже через тиждень знав про те, що можна отримати всі виплати одразу, якщо дати Нач. фіну

1 ... 43 44 45 ... 93
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Слiди на дорозi», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Слiди на дорозi"