Читати книгу - "Як керувати рабами"

Рабство для римського суспільства було способом асимілювати велику кількість іноземців. Але римляни намагалися ввести, так би мовити, «контроль якості», щоб негідні особи не могли стати громадянами римського суспільства. Закон Елія Сенція (Lex Aelia Sentia), наприклад, забороняв звільняти рабів, яких господарі коли-небудь карали заковуванням у кайдани; яких було затавровано; тих, кого із застосуванням тортур допитували щодо здійснених ними злочинів; тих, кого було засуджено стати гладіаторами й битись із дикими звірами. Якщо навіть господар звільняв таких рабів, вони набували статусу переможених чужоземців. Закон Фуфія Канінія (Lex Fufia Caninia) 2 р. до н. е. встановив додаткові обмеження на відсоток рабів, яких господар мав право звільнити (див. Ґай «Інституції», I, 1; 8–55; Светоній «Авґуст», 40).

Висловлювання Цицерона про те, що перші шість років диктатури Юлія Цезаря були еквівалентними повному строкові рабства, можна знайти в «Філіппіках», 8.11.32. Одним із найсуворіших заходів соціального захисту з боку імператора Авґуста була заборона звільняти рабів раніше, ніж через тридцять років служби (див. Светоній «Авґуст», 21). Про закони, які стосуються обов’язку вільновідпущеників працювати на їхніх патронів, див. «Дигести», 38.1. Про заборону Клавдія відсилати хворих і старих рабів на Тибрський острів писав Светоній у життєписі Клавдія, 25. Про господарів, які звільняють своїх рабів для того, щоб вони отримували державну благодійну допомогу, див. у Кодексі Феодосія, 14.17.6, а також у праці Светонія «Авґуст», 42. Про те, як старій няні було подаровано ферму — в листах Плінія Молодшого, 6.3. У записі ILS 8365 є приклад того, як гробницю було відкрито для ширшого кола членів домогосподарства, зокрема й для рабів та вільновідпущеників. Розповідь про Ґая Мелісса див. у творі Светонія «Про граматиків і риторів», 5.

 Розділ X •

Проблеми зі звільненими рабами

Амбіції людини є інтелектуальним еквівалентом запаху її тіла. Так от, про деяких рабів, відпущених на волю, можна сказати, що вони не просто мають специфічний запах — вони нестерпно смердять і викликають відразу. Щойно їх офіційно визнають римськими громадянами, як вони починають відчайдушно прагнути до підвищення свого соціального статусу. Нікого не здивує, якщо вільновідпущеник із тавром чи татуюванням, яке він отримав у рабстві, захоче приховати це фізичне нагадування про своє колишнє становище і звернеться до лікарів, які видаляють подібні малюнки, зішкрібаючи або випалюючи їх так, що залишаються шрами. Та більшість вільновідпущеників іде набагато далі. Вони вперто прагнуть успіху — треба відзначити, набагато впертіше, ніж вільнонароджені громадяни. Щастя, що колишнім рабам заборонено займати державні посади, бо всі вони чимдуж би пнулися вгору, на найвищі політичні пости. Натомість їхнє непогамовне бажання особистих досягнень виливається в прагнення хоча б розбагатіти. Але навіть цього вони досягають за допомогою грубих засобів. Замість того щоб отримувати прибуток від довгострокової оренди та управління маєтностями, вони зазвичай намагаються заробляти на торгівлі. У результаті вони стають казково багатими.

Звільнення рабів завжди є милістю. Господар, з приємністю згадуючи роки відданої служби певного раба, розчулюється і прагне відчути тепло і схвалення, що їх викликає акт манумісії. Як і він, ми можемо вважати, що звільнені раби житимуть із почуттям вдячності до нас, що вони захочуть відплатити нам за наші щедрість і доброту, що не буде нічого такого, чого б вони не зробили, аби допомогти нам хоч трохи. Ми очікуємо, що раб після звільнення буде радий виявити належну пошану до свого колишнього пана, котрий посідає вище соціальне становище. На жаль, ми помиляємося. Найчастіше вільновідпущеники не виявляють до колишніх господарів тієї поваги, яку б мусили. Замість цього у них виникають ідеї щодо досягнення швидкого успіху, стрімкого покращення свого добробуту, хай яким би високим він уже був.

Для прикладу розкажу вам про свого вільновідпущеника Сервія. Він був дуже освіченим чоловіком, і я віддав йому належне, подарувавши свободу. А він, як заведено, взяв моє ім’я: Марк Сидоній Сервій. Та щойно він звільнився від кайданів рабства, як почав поводитися зі мною так, ніби став мені рівнею. Він звертався до мене по-панібратськи й рідко приходив уранці, щоб виявити свою повагу до мене. Одного разу він навіть урвав мене, коли я пояснював йому, як, на мою думку, він має розвивати свою справу, якій я надав фінансову підтримку. Я спалахнув, дав йому кілька легких ляпасів і недвозначно висловився про його поведінку. Ви не повірите, що було далі. Він потягнув мене до суду. Ото зухвалець! Він стверджував, що такою своєю поведінкою я зганьбив його як вільного римського громадянина. Звичайно, суддя, котрого я знаю багато років як людину зі здоровим глуздом, підійшов до питання інакше. Він припинив справу, заявивши, що колишній власник не може зганьбити свою колишню власність — це було б абсурдно. Як колишній раб, він ніколи не мав ніякої честі в очах свого господаря, тому й безчестя йому заподіяти неможливо.

На жаль, не завжди вільновідпущеники відчувають до вас вдячність, і не всі виконують свої обов’язки, як то мусило б бути. Кілька разів я сам змушений був звертатися до суду, щоб поскаржитися на деяких своїх колишніх рабів. Суди абсолютно правильно засуджують таку поведінку вільновідпущеників: колишнім рабам вона не може сходити з рук. Якщо вони поводяться зухвало або образливо, їх, як правило, карають: можуть навіть тимчасово вислати з країни. Якщо ж вони здійснили напад на свого патрона, то будуть засуджені до тяжкої праці в копальнях. Таке саме покарання чекає на них, якщо вони поширюватимуть ганебні чутки про свого покровителя або підбурюватимуть до висунення обвинувачень проти нього. Якщо вони просто не змогли виконати своїх трудових обов’язків перед колишнім господарем, то зазвичай одержують лише догану і попередження, що будуть суворо покарані, якщо з’явиться повторна скарга. Імператор Клавдій пішов далі: він вимагав знову продавати в рабство вільновідпущеника, який відмовився демонструвати належну вдячність до колишнього патрона або яким колишні власники обґрунтовано невдоволені.

Палкі амбіції, що не дають спокою деяким вільновідпущеникам та їхнім родинам, іноді ведуть до феноменального злету в суспільстві. Нам видається обурливим, що колишній раб може власною працею або через успадкування маєтку свого колишнього пана зробитися рівним у статках із визнаними землевласниками, що давно мають добру репутацію. Я мав сумнівне задоволення бути сусідом одного з таких у Кампаньї, де вільновідпущеник купив явно претензійну дорогу нерухомість. Його звали Тримальхіон. Незабаром він запросив мене на вечерю, і я, не бажаючи видатися відлюдькуватим, прийняв запрошення. Весь вечір він розповідав, як заробив усе це майно ціною тяжкої