Читати книгу - "Кохай без правил, Ольга Манілова"

Я навмисно мовчу, хоча можна й сказати, що я особисто не знаходжу ситуацію критичною і що вона точно не потребує радикальних заходів. Але не хочу підривати авторитет Резника, раз він ухвалив рішення, тож буду публічно мовчати.

— Чувак, — починає говорити Куліо ламаною українською мовою, — ти є ноу тренер. — Він навіть складає руки хрест-навхрест. — Ні тренер. Ти, — вказує він пальцем на Артура, щоб підкреслити свою думку. — Кепітан. Олівер — тренер.

— Я поговорю з Олівером, — незворушно відгукується Резник і трохи витягує розслаблену ногу. — Він погодить це.

— Знаєш що? — Марк підіймає руки та починає задкувати. — Я ось реально піду. І на лавці відсиджуся. Мені за контрактом платять так чи інакше, може, бухну сьогодні. Тебе собака якийсь укусив останній тиждень, на сказ не перевірявся? Взагалі треба лікувати голову.

— Нам тут усім треба лікувати голову, — намагається виправити атмосферу Ципа, коли колега йде.

— Це всього лише рекомендації, — ввічливо пояснюю я. — Ніхто не примушує вас змінювати манеру роботи.

— Звісно! — вигукує Джеремі. — Нам усе зрозуміло. Чому... чому постійно конфлікти? — дивується він, чухаючи шию.

Ми з Резником дивимося одне на одного, а потім я спілкуюся з рештою гравців, та інколи повертаюся до нього очима, адже він усе одно не зводить з мене погляду.

Він нібито безмовно кличе мене до себе в простір, де все дуже спокійно. Повітря навколо нього справді здається шматком іншої реальності, в якій Артур чекає на мене.

Але в нього навіть безмовне очікування настільки наполегливе.

До кінця зборів я почуваюся виснаженою, як після справжнього тренування, бо якусь частину мене придавило під гострим поглядом капітана, а якась частина готова кинутися в його бік і шалено закричати.

— Дякую, док, — каже Резник низьким голосом, коли учасники збираються розходитися.

Усі вдають, що не помітили відсутності рекомендацій для капітана, і ми з Резником теж вдаємо, що це — нормально.

Щоб піднятися сходами, я чекаю моменту, коли всі гравці завернуть у розташований на одному рівні з ареною коридор.

Резник нібито проходить повз, але в останню секунду виймає мою руку з моєї ж кишені.

— А я думав, там щось є, — перевіряє він кишеньку моєї уніформи. — Так трималася за неї весь час. Я вирішив, що в тебе там поручень.

Я нічого не відповідаю і дивлюся туди, куди й раніше дивилася. Тобто на ряд сидінь. Неважливо, який це ганебний вигляд, але я забороняю собі повертати в його бік голову.

Артур притискається носом до моєї щоки й злегка проїжджається ним до вилиці. Його вії зачіпають мої.

Одна моя нога німіє, і, присягаюся, у мене зараз буде найшвидший випадок розвитку діабетичної стопи у світі, бо по моїх венах сиропом розливається чистий цукор.

Резник треться теплим носом об мою щоку, а я вмираю, і навіть якщо це схоже на переживання школярки, то все одно — це взагалі несмішно.

— Візьми завтра куртку теплішу, там повітря дуже відрізняється, — ледь чутно каже він мені на вухо. — І ще я ненавиджу тебе, Шаповалова, але це минеться, так чи інакше. Так чи інакше, так. Так?

— Не знаю, — вичавлюю я із себе. О, мені б продавати курси ораторської майстерності. З назвою "Як сказати все і сказати нічого".

Я різко розвертаюся і долаючи сходинку за сходинкою, тупочу ногами.

Мені на фізичному рівні потрібно відчувати тверду землю під ногами, тож мені байдуже, що я видаю звуки, яким позаздрила б і слониха.

Не витримую та обертаюся на останній сходинці.

Резник усе ще стоїть унизу, в тому ж положенні, а я дивлюся на нього з вершини арени.

Але відчувається, що все навпаки — ніби це він дивиться на мене зверху вниз.

Замість того, щоб кивнути на прощання, він віддає мені честь. Зарозумілим і глузливим жестом.

— // —

О п'ятій ранку тягнуся до місця відбуття автобуса, і, чорт, добре б було, якби у цьому, так званому, селі "Едельвейс" співали півні, але навряд чи тут знайдеться хоч один.

На світанку я ледве очі розліпила, а тепер ще в темряві бігти чортзна-куди.

Остаточне рішення щодо логістики учасників клубу залишилося для мене загадкою. Варто було б приділити цьому моменту увагу заздалегідь, бо я так і не зрозуміла, з якої причини половина складу зобов'язана подорожувати автобусом.

Я могла б скористатися деякими зв'язками та вибити нам усім політ на приватному літаку, але, напевно, вже пізно...

Якраз завантажую свою валізку у відсік для багажу, а ззаду хтось підходить і підіймає панель вище. Від несподіванки я швидко відходжу вбік, щоб обернутися вже на відстані, а "кимось" виявляється...

... Резник, який заштовхує мій багаж у відсік до кінця.

— Не хвилюйся, — нібито застудженим голосом каже він. — Це всього лише я.

Резник зупиняється зовсім впритул, і я не одразу розумію, що рукою він зачиняє відсік у мене за спиною.

Хочу відповісти, що тут ніхто не хвилюється, але вчасно зупиняюся.

— Ти з Корнієм там будеш їхати? — хокеїст оглядає вікна автобуса, але в темряві помітний лише відблиск самотнього вуличного ліхтаря.

Автобус, у якому мають подорожувати гравці, стоїть просто перед автобусом для решти членів клубу.

Я відповідаю на його запитання кивком голови й він шумно втягує в себе повітря.

— Ми завжди розділяємо команду не на два літаки, а на повітря і землю, — розповідає він. — Це рішення Жмота, він був раніше власником "Скалозубів".

Повз крокує замотаний у шарф Іраклій, який вітає капітана і мене рукою, і ще кілька працівників клубу підіймаються в салон.

Хочу сказати Резнику, що якраз думала про це і хочу сказати, що вчора подивилася той матч 2002-го року, в якому розбили майже все захисне скло. А ще є що додати про Жмота, адже я точно знала його краще, ніж капітан.

Ми могли б обговорювати тисячі речей і я б з цікавістю чекала на кожну його відповідь.