Читати книгу - "Покатаємось на байку, мер?, Діана Фло"

Відключився Богдан на кілька хвилин.

Прийшовши до тями, він зрозумів, що лежить на підлозі.

Чиясь автомобільна сигналізація продовжувала волати на вулиці, а ніс пік від їдкого диму…

Можливо, були інші звуки, але він не чув їх за оглушливим дзвоном у вухах. Голова розвалювалася на частини, заважаючи сприймати дійсність. Щось сталося, повторював про себе Богдан, але мозок не бажав працювати і підкидати варіанти.

Нескінченно довго Богдан шукав смартфон, щоб зателефонувати братові, а коли нарешті прокричав про надзвичайну ситуацію, осів на підлогу, чекаючи, поки світ перестане обертатися.

Мабуть, його вирвало, мабуть, навіть не один раз.

Ледь дзвін у вухах зник, Богдан взагалі майже перестав щось чути.

Він запанікував, не розуміючи, що саме з ним відбувалося, і чому все, що оточувало його, звичайні буденні речі, стали чужорідними, ніби він перетворився на гостя у своїй рідній голові.

Хвилин через десять, хоча Богдану ці десять хвилин здалися вічністю, до будинку увійшов Віктор у компанії лікарів швидкої.

І шестерні спасіння нарешті закрутилися.

Богдана у напівсвідомому стані поклали на каталку, запхали в машину.

Після тривалого періоду забуття він прокинувся в лікарняній палаті і легко визначив місце перебування: брат відвіз його в «Пульс», клініку, де працювала рідна сестра дружини, Марії.

– Привіт. лікарі сказали, що в тебе легка контузія. Врятувало ситуацію те, що гранату кинули у вікно вітальні, а ти був у спальні, – почав розповідати все, що встиг з'ясувати, брат. – Зачіпок поки нема, ясна річ, адже ти навіть не подумав встановити камеру спостереження… Але я думаю, ти сам розумієш, хто передав тобі привіт цієї ночі. Адже так? Розумієш, Богдане?

– Вік… – слабо озвався Богдан.

Він попросив дати йому води та помовчати хоч трохи.

Добре, що брат дочекався його пробудження і поділився новинами, але найменше Богдан хотів вислуховувати лекції зараз.

Окрім брата, до нього регулярно заглядали медсестри, ставили крапельниці з вітамінами, давали якісь пігулки для «відновлення когнітивних функцій», змушували потроху вставати з ліжка та ходити, тримаючись за стіни. Запаморочення і головний біль залишали його. На другий день Богдан відчував, що може керувати своїм тілом, як і раніше. І боже, що то було за чудове відчуття…

Близько четвертої вечора до нього постукали і всередину – ніяково, але рішуче – зазирнув Мирослав.

Богдан в цей час натягував черевик, щоб перед сном прогулятися в парку клініки. Він ледь рівновагу не втратив від несподіванки. У скроні неприємно заболіло від емоцій, Богдан і зрадів, і злякався. Раптом брат помітив, що Мирослав прийшов до нього? Чи хтось ще у клініці? Про що вони подумали?

Мирослав поклав на тумбочку пакет із фруктами.

– Дарма ти прийшов.

– Я думав, ти скажеш, що радий мене бачити, – кисло посміхнувшись, Мирослав припинив викладати покупки. – Богдан, заспокойся, я ж не тупий. Взяв у Зіни документи для тебе, сказав, що буду в цьому районі, а вона може раніше піти до дитини.

– Хитрий маніпулятор, – видихнув Богдан. – Іди до мене.

Він із захопленням стиснув його в обіймах.

Вони трохи переписувалися напередодні, точніше, Богданові довелося погано функціонуючими пальцями заспокоювати Мирослава, переконувати, що він в порядку. Не помирав, зовсім ні!

В інтернеті, природно, зчинився великий галас, один з місцевих каналів його у реанімацію вклав. Найменше Богдан хотів, щоб Мирослав забивав собі голову фейками. Йому ставало краще, особливо зараз, на плечі у Мирослава, вдихаючи його парфум і згадуючи, яке м'яке на дотик у нього було волосся.

– Коли тебе випишуть?

– М-м-м, – неохоче відсторонився Богдан і сів назад на ліжко. – Я вже в нормі. Але брат змовився з лікарями і хоче потримати мене ще одну ніч. Доведеться потерпіти до завтра.

– Це Білецький, так? – ледве дослухавши, спитав Мирослав.

Він сів поруч на ліжко, схопив руку Богдана і поклав до себе на коліна. Наче між ними склалися серйозні стосунки.

Можливо, склалися, але Богдан якось упустив цей момент, чіпляючись за фізичну близькість. Втім, більше його турбувала чергова спроба Мирослава влізти у справи, які його не торкалися.

У справи, які були надто небезпечними для нього.

Він нахилився і поцілував Мирослава в плече, мазнувши губами по його куртці. Холодній і вогкій на дотик.

– Припини домислювати. Мені сказали, що це вчорашній школяр вирішив розважитись, от і все.

– Що? Як це?

Широко розплющив очі Мирослав.

– Гранату знайшов на сміттєзвалищі, – навмисне виразно позіхнув Богдан.

– І ти віриш у це? – Засумнівався Мирослав.

– А чому ні?

– Білецький тобі погрожував при мені, а тепер це…

– Я думаю, що такі, як Білецький, багатьом погрожують, Мирославе. Але він тут ні до чого, винного знайшли.

Мирослав завмер, повернувшись до вікна.

Щоб відволікти його, Богдан поцілував хлопця в підборіддя, а потім обережно нахилив голову і вп'явся губами в шию, тримаючись за комір. Богдана самого від цього повело, а Мирослав вдихнув і ще сильніше прогнувся, ніби підставляючись.

– Зі мною все добре, – шепотів йому Богдан на вухо.

Пішов Мирослав раніше, ніж Богдан наситився спілкуванням з ним, але саме вчасно, щоб не викликати підозри.

Вже збираючись спати пізно ввечері, Богдан отримав від Мирослава повідомлення, яке змусило його розсміятися, прогнавши сонливість.

«Завтра вранці знову зайду, документи ти так і не підписав».