Книги Українською Мовою » 💙 Пригодницькі книги » Дума про Хведьків Рубіж 📚 - Українською

Читати книгу - "Дума про Хведьків Рубіж"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Дума про Хведьків Рубіж" автора Володимир Худенко. Жанр книги: 💙 Пригодницькі книги / 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 43 44 45 ... 70
Перейти на сторінку:
якийсь дуже незвичний. Бандурист хотів розпробувати ще, але щось його таки насторожувало.

— Ти, старче, сліпий? — почулось од багаття.

— Так, вельмишановний пане.

— Не пан я.

— А як, вибачте, вас величати?

— Я князь.

— Князь?

— Так. Значить, сліпий. Угу. І себто не відаєш, що в себе в торбі носиш?

Бандурист насторожився. Поліз рукою до торби за спиною, але її там не було. «Ну хай уже хоч обкрадають, — подумав бандурист, — аби мене не зачепили»

— Чого не їси?

— А що воно таке, як ваша ласка?

Коло багаття мовчали.

— Бачиш, як воно буває, старий. От незрячий ти, то і що їси, не знаєш, і що в торбі, не знаєш, і куди ти забрів, не знаєш.

— Ну так то воно, пане, сліпому, така йому доленька Богом …

— Тихо! А чи хочеш ти зцілитись?

— Як це, пане?

— Просто. Хочеш ти дізнатись, що їси, що в торбі й куди прийшов?

— Хочу, звичайно.

— Впевнений?

— Так. Усі ж хочуть.

— Ну усі так усі. Дивись тоді на свій яв. ЗріЙ ЯВ, СмертниЙ!

Цієї хвилі бандурист прозрів.

І краще б, справді, не прозрівав.

Хлопця-поводиря поряд не було. Навкруг багаття сиділо тринадцять чоловік — дванадцять із них у чорних накидках на плечах, один низенький посередині — у звичайній свитці й квітчастій сорочці, з димлячою люлькою в зубах. Коло багаття на деревині стояла чимала почорніла чаша з якогось металу, по вінця наповнена …

«Мамо! То кров!» — так подумав бандурист.

Він звів погляд на співрозмовників і побачив їхні бліді обличчя, очі, що світилися зеленим, ікла, що стирчали з-під посинілих губ.

— У нас сьогодні… В нашого народу свято. Ото ж я й тобі, людино, пропоную приєднатись, — низенький у свитці підніс чашу до губ і відпив. — Ну хоча б доїж.

Бандурист кинув погляд на те, що хвильку тому жував.

Виявилось, то було не що інше, як злегка підсмажена кисть людської руки.

Стариган скрикнув і кинув її у вогонь. Хотів скочити, але низенький у свитці підняв правицю долонею вниз і закричав: «Сядь!»

Бандуриста ніби щось притиснуло до землі.

— Так, таки я князь, — почав після короткої мовчанки низенький. — А оце — мої витязі. Глянь на свою торбу.

Один із витязів підняв угору дідову торбу. Зсередини неї через тканину лилося яскраво-червоне сяйво.

— Ти взяв те, що тобі не належить. Де ти це взяв?

— Я не розумію…не розумію.

— Покажи, Єжи.

Витязь дістав із торби те, що світилось. Воно було схоже на жаринку. Дід придивився і виявив, що то перстень із величезним рубіном.

Рубін горів вогнем.

— Взагалі-то це перстень моєї матері, — промовив князь у свитці. — Покійної матері. Недобре красти у покійних. Та я знаю, що вкрав не ти. Вкрав той, від кого ти його отримав. Мені він зараз дуже потрібен, я його шукаю. Через те, що він украв дещо важливіше за перстень. Хоча й за перстень, звичайно, вельми вдячний, мені він зараз дуже до речі. То де він, людино, той, хто дав тобі перстень?

— Я не знаю, не знаю, людоньки!

— Не люди ми.

Один із витязів устав і притулив старому до горла лезо довгого блискучого меча.

— Згадуй давай, старче, де взяв перстень!

— Та старий же я, пане, і не пам’ятаю, і мо’, й не бачив. Хлопець кинув, мо’, мовчки.

Витязь ухопив старого за сідий оселедець і притиснув меча до горла сильніше. Потекла тоненька цівочка крові.

— Згадуй, бо буде горе, — низенький махнув рукою вбік, і старий побачив там на ряднині нагий труп молодиці з відрізаною рукою.

Діда ледь не знудило.

— Ну?

— Згадав. Ішли з хлопцем із Полтави на Конотоп, там купка прикордонних сіл є. Отам ми перстень і здибали. Це, малий казав, перстень якийсь чоловік, так як козак із вигляду, у торбу кинув.

— Де те місце?

— Я не дуже пам’ятаю, бо ми там не зупинялись. Того ж дня в Пилипівку подались, це верст за п’ять од Підлипного. У Підлипному заночували. Малий казав, там село невелике на берегах двох річок. Менша Торговкою, а більша Роменкою, здається, звалась.

— Хм…Отак, вельмишановне панство, — промовив низенький, — хвильку тому турбувались, як знайти, а воно, бачте, й само нам до рук іде. Добавки хто буде?

Витязі закивали головами, бо чаша в руках одного була вже майже пуста.

— Єжи, вчини нам добавки, — байдуже кинув низенький, і витязь, що нависав над бандуристом, замахнувся мечем.

ІІ

У похиленій набік, скособоченій, як чума, хутірській оселі було сеї ночі гамірно. Купа голосних дітей вовтузилась і верещала на дощаному полу печі, в соломі — там то зчинялася бійка, то чулося рюмсання, то лунали скрики на кшталт:

— Мамко! Мамко! Дивіться сюди! Бурячинку в соломі найшов! Мамко! Можна, з’їм?!

«Мамка» кидалась до полу, лишивши охваток у печі. Хапала вередливе мале за комір сорочки, тягла до себе.

— Викинь! Викинь, іроде окаянний! — лупцювала дрібне чудо по потилиці. — Немита! Грязна! Сира! Вдавишся, сучий сину, тоді як?! Та хай би вдавилось, щеня, менше клопоту, а то ж іще мучиться буде! Викинь!

Низький сутулий чоловічок сидів на старому ослінчику коло столу, гортав пошарпану книжечку і нащось тримав при цьому занятті загашену люльку в лівій руці. Крім нього в господі ще було двоє немісцевих — один коло дверей обіперся об одвірок, ще один — за спиною в чоловічка. Той, що зліва за спиною, дивився на стінку печі довго й пильно, начебто мружачись од чогось. Там, на стіні, висіли в’язками ягоди калини, куряча сліпота, сушена в торбинці, та голівки часнику.

— Лукан! — гукнув глухим басом чоловічок із книжкою. — ЛинЬ ВзрітИ ДЕ СЯ З’явА МіЖ СвітУ АЖ ЗріЙ ЛеТ ОК КарА ТаМ (Лукан! Сходи глянь, де вони! Та хутчіш дивись там!)

— КарА, ГосударЬ! — відсалютував хлопчина коло дверей і вийшов.

Раптом позаду чоловічка щось легенько стукнуло і зашаруділо, почулися м’які кроки. Чоловічок не обертався. За ним той, що довго дивився на в’язки різного зілля, саме вихопив меч і, рушивши до печі, нахромив на вістря в’язку часнику, підбіг і кидонув з усієї сили в піч.

— У тебе, отроче, язика немає?! — гримнув чоловічок. — Пані! — то вже хазяйці. — Зберіть цю кумедію з підлоги та викиньте з хати геть, а на моїх пришелепкуватих слуг можете не зважати.

Молодиця розгублено

1 ... 43 44 45 ... 70
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дума про Хведьків Рубіж», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дума про Хведьків Рубіж"