Читати книгу - "Третій рівень. Короткі історії"

— Магістра навіть заарештували й запроторили до каземату, — говорив духівник панові Юзефу. — Нещасний чекав нелюдських тортур та страшної мученицької смерті. Та замість того раптово отримав свободу. Й навіть — винагороду кардинала.

— Що змусило його преосвященство помилувати єретика? — обережно запитав Потоцький.

— Гороскоп справдився, — розвів руками пан Зелінський. — Магістр передбачив, що єпископ Мореліо, головний ворог його преосвященства Дельвіно, помре від шлункової хвороби. Так і сталося. Після того магістр значно збільшив плату за свої послуги. Тож запросити Карла Неруса до нас, у Станіславську резиденцію, коштувало чималих грошей. Це я пояснюю вашій милості…

— Нічого не треба пояснювати, — відмахнувся Потоцький. — Скажи краще, ціна того варта?

— Нерус, як ви знаєте, ще в Станіславові. Ви можете самі з ним поговорити, пане Юзефе. Але раз ви довірили цю розмову спочатку мені, вашому духівнику…

— Правильно, правильно, пане Зелінський! Я хотів, аби все було так само чисто, як із кардиналом! Нерус склав гороскоп його преосвященству, не зустрічаючись з ним віч-на-віч. Зі мною мало відбутися те саме. То який результат?

Духівник заговорив скрадливо й обережно:

— Магістр Нерус підтвердив те, що я говорив вам ще взимку.

— Нагадай, — звелів пан Юзеф, хоч чудово знав, про що піде мова.

— Саме ви, найсильніший з роду Потоцьких, повинні повернути на польський трон законного короля Станіслава Лещинського. Тим самим династія Потоцьких пануватиме не лише тут, на Галичині, а й у всій Речі Посполитій.

Потоцький підвівся з крісла, замислено пройшовся залою. Духівник замовк, лиш перебирав тонкими пальцями нефритові чотки. Потоцький підійшов до вікна, оздобленого вітражем, заклав руки за спину. Постояв так якийсь час, збираючи рій думок докупи, тоді мовив.

— Цей магістр справді вміє вгадувати бажання.

— З вашого дозволу, пане Юзефе… — так само обережно заговорив духівник. — Ваші бажання мені видаються такими, що сповнені більших чеснот, ніж бажання кардинала Дельвіно. Адже той потай жадав смерті своєму брату во Христі. Це — гріх…

— Забудемо про кардинала, Томаше, — різко сказав Потоцький, повертаючись до Зелінського. — Так, я справді хотів би бачити на польському троні короля Станіслава, якого підтримує Франція. Замість нашого нинішнього короля, Августа Другого. Цей дружить із російською королевою. Магістр сказав, що мої бажання можна втілити?

— Магістр сказав — немає нічого неможливого.

— Отже, цього хочуть планети, — зробив воєвода остаточний висновок. — Я хочу скликати в себе невеличкий сейм. Візьми це на себе, Томаше. Ти знаєш, кого кликати. А люди, до яких ти підеш, довіряють тобі.

Схиливши голову в поштивому поклоні, Томаш Зелінський тихо вийшов, залишивши Юзефа Потоцького наодинці з його думками.

За кілька днів у великій залі станіславівської резиденції Юзефа Потоцького за круглим столом сиділи місцеві шляхтичі, вірні як самому воєводі, так і королю-вигнанцю Станіславу. Розмову вів сам Потоцький, який до такого моменту вдягнуся в урочистий святковий одяг. Разом із шляхтичами сидів і Томаш Зелінський, вдягнений з такої нагоди в святкову сутану, а не повсякденне чорне католицьке вбрання.

— Отже, шановне панство, — розпочав воєвода. — Всі ми знаємо, що законний польський король Станіслав Лещинський вже шість років перебуває у Франції, в принизливому статусі. Власних сил повернути його на трон замість нинішнього, Августа Фрідріха, в нас не вистачає. Проте ви знаєте: я вірю в знаки, які подають нам зірки та планети.

Сказавши так, Потоцький не втримався — глянув на Зелінського. Повернули до нього голови й інші шляхтичі. Томаш на підтвердження цих слів поважно кивнув.

— Нині провидіння на нашому боці.

— Але цього замало! — зазначив Потоцький. — Бачу, пане Маєвський, ви щось хотіли сказати?

Шляхтич Маєвський, ровесник і давній друг Юзефа Потоцького, підвівся, окинув поглядом зібрання.

— Августа Фрідріха підтримують Австрія і Росія, — почав неквапом. — Якщо так триватиме далі, ці держави скоро поділять між собою польське королівство. І зроблять польського короля Августа своїм васалом. Тому нам теж треба шукати сильних союзників.

— Політика того вимагає, — погодився Потоцький. — Такі ж побажання я отримав від кардинала Флері. Франція не воюватиме на боці лише роду Полоцьких. Чи є пропозиції в шановного панства?

Тепер шляхтичі перезирнулися між собою. Нарешті один із них, що сидів до коронного гетьмана ближче, кахикнув, привертаючи до себе увагу.

— Говоріть, пане Калиновський, — дозволив воєвода.

— За Австрію нічого не скажу, — мовив той. — Але проти Росії завжди готові об’єднатися кримський хан і турецький султан. Я готовий очолити посольство до Магомета-паші й почати переговори.

— Але ви, пане коронний гетьмане, здається, маєте іншу думку? — тут же зазначив Маєвський.

Потоцький похитав головою.

— Навпаки, я з вами згоден. Тільки до цього переліку я хотів би додати ще козацьку старшину з України.

Після цих слів шляхтичі заговорили всі відразу. Розібрати, хто що говорить, не було можливості, та загальний тон був обуреним. Потоцький, послухавши трохи зі свого місця, жестом звелів шляхтичам припинити гамір. Вони стихли, наперед знову виступив Маєвський.

— Пане коронний гетьмане! — промовив шляхтич запально. — Через сто років після війни з Україною сьогодні шукати з ними дружби навряд чи мудро є. Ми ще не забули, як запорожці пускали шляхетну польську кров! Невже ви думаєте, що цей союз такий необхідний?

— Ще два роки тому я б вам такого не пропонував, панове. Але тепер, за моїми відомостями, козацька старшина Правобережної України досі не має гетьмана. Зараз Гетьманщина під опікою російської цариці. Гетьманів призначає вона. І частина української верхівки цим дуже незадоволена.

Тепер шляхтичі стихли.

— Ви хочете сказати, пане Потоцький, що настав час, коли українці зможуть вдарити по Росії зсередини? — обережно запитав Калиновський.

— Саме так, пане Калиновський, — кивнув воєвода. — Маючи підтримку хана і султана та благословення французького кардинала, ми, Потоцькі, зможемо поставити ультиматум королю Августу. І вимагати повернути трон королю Станіславу. Він відмовиться. Тоді ми спільно з нашими союзниками розпочнемо наступ. А коли король Август побіжить до цариці Катерини, дорогу йому перекриють українці!

— Чому вони стануть на наш бік? — так і не міг до кінця зрозуміти Маєвський.

— Бо ми від імені нового короля Станіслава пообіцяємо Гетьманщині автономію! — заявив Потоцький. — Також — ще більші права, ніж вони мають вже майже сто років після договору в Переяславі. Ну, а обіцяти, як ви знаєте, можна багато. Бо наша мета — не українська автономія, а польська корона.

Сказавши так, Юзеф Потоцький піднявся зі свого місця. Шляхтичі, наслідуючи його приклад, теж підвелися. Хтось не стримався — заплескав у долоні, вітаючи мудре рішення. Сміливця підтримали інші.

Хлопці вийшли з лісу, звеліли Михайлові зловити, забити та оббілувати вівцю, і