Читати книгу - "Третій рівень. Короткі історії"

Лиш не хазяїн, на якого найнявся працювати молодий пастух Михайло.

Коли опришки доїли зварене м’ясо, наполігши при тому, аби хлопець теж попоїв, найбільшу кістку кинули собаці. Пастуший пес охоче заходився її гризти, а кульгавий хлоп, з усього — старший у ватазі, промовив:

— Ну, подякували за гостину, хлопче. Решту м’яса беремо з собою в бордюки й тайстри.

— Аби’сь на здоровля, — тільки й зміг відповісти Михайло.

— Як маєш будз[Будз (буз) — сир з овечого молока, традиційна їжа гуцулів.] овечий, то давай до купи.

— Ви хоч як візьмете! — вирвалося в хлопця. — А я що газді маю говорити?

— Так і скажи — Довбуш був, вівці забрав.

Не повірив своїм вухам пастух. Очам теж не повірив. Ось цей кульгавий, нічим із себе зовні не показний…

— Та де — Довбуш! Справді Довбуш?

— А ти думав — я який? — реготнув ватажок опришків. — Головою до неба і з трьома руками? Скажи йому може ти, Баюраче?

— Довбуш, Довбуш! Бігме, Довбуш! — підтвердив ліпший друг ватажка, Василь Баюрак.

Сказавши так, він і решта опришків, разом із самим Олексою Довбушем, перехрестилися. Пастух Михайло далі дивився на них, витріщивши очі.

— Ч’о ся витріщаєш? — спитав Баюрак.

— Як вас грім не побив… За хреста… Ви ж хрести поклали. А кажуть, Довбуш та його чорні хлопці із нечистою силою в горах водяться. Тому їх і зловити не можна.

— Я, хлопе, тільки в одного Бога-Отця й вірю, — сказав на те Довбуш. — Піди хоч до панотця Кралевича з Сапогова. Це недалеко від мого рідного Печеніжина. Най той панотець тобі скаже, в кого і у що вірить Олекса Добощук. Той, хто вірить у нечистого — не вірить ні в що. А без віри, хлопе, ми не люди.

Рішення прийшло несподівано. Михайло й сам собі повірити не міг, що наважився на таке.

— Ну, раз так, — мовив пастух, — тоді бери мене з собою до ватаги, Олексо. Бо газда все’дно не повірит, що то Довбуш на мене наскочив. Тепер уже давно всі кругом тільки що — враз на тебе кивають.

Довбуш глянув на своїх побратимів. Зустрівся очима з Баюраком.

— То як кажеш, Василю?

— А так і скажу, Олексо. Вірні побратими нам згодяться. Ось лиш чи стане в хлопа сміливості. Чи надто він меткий.

Ватажок перевів погляд на іншого опришка.

— Кажи ти, Павле Орфинюк.

Замість слів вийняв Павло Орфинюк зі шкіряних піхов великого ножа. Простягнув його Довбушу. Новобранець Михайло, не розуміючи, що відбувається, про всяк випадок зробив крок назад. Погляд його був прикутий до ножа. Довбуш перехопив цей погляд, підкинув ножа на долоні.

— Зара побачимо, хлопе, на що ти годен.

Опришки швидко стали в коло.

Орфинюк підштовхнув усередину Михайла. Пастух далі не розумів, до чого все ведеться.

Довбуш знову підкинув ножа, перехопив його за руків’я-колодку. Опустився, спираючись об топірець, на коліна. Після того розрив лезом землю, так, аби туди міцно встромилася колодочка. Тепер ніж стирчав з землі лезом догори.

Довбуш, не піднімаючись, глянув на Михайла знизу.

— Давай, хлопе. Покажи себе. Падай на ніж!

Михайло обвів поглядом опришків. Всі, включно з Василем Баюраком і Петром Орфинюком, кивнули: хлопець мусить падати.

На мить запала дзвінка тиша.

А потім пастух, заплющивши очі, з криком повалився грудьми на лезо ножа.

Та щойно він заплющив очі і почав завалюватися, як Довбуш вхопив ножа за руків’я і висмикнув його з землі.

Михайло впав просто на землю, продовжуючи голосно кричати. Його крик злився з реготом опришків. Луною пішов він по полонині, де мирно паслася отара.

Василь Баюрак простягнув Михайлові руку. Той, намагаючись посміхатися, підвівся з землі сам, без сторонньої допомоги. Підвівся, спираючись на топірець-бартку, і Довбуш.

— Не гнівайся, хлопче. Годишся в побратими, — мовив ватажок опришків, дружньо ляснувши хлопця по плечу.

Навідувати Єлену, дружину свого побратима Олекси Довбуша, та його маленького сина Олексика, визвався Василь Баюрак. Причина була не лише в тому, що сам Довбуш не міг вільно з’являтися в рідному Печеніжині. Знав Баюрак, добре знав про Дзвінку в Космачі, до якої ватажок опришків учащав вільніше. Та не один він серед «чорних хлопців» знав то. Ось чому боявся, аби хтось інший не розпустив язика. Собі ж Баюрак довіряв, а Єлену — жалів, хоча й Довбушеві не міг та й не мав права нічого закинути.

Цього разу, прощаючись із нею, хотів пригорнути до себе по-товариському. Та стримався, лиш торкнувся жіночого плеча, мовив:

— Треба терпіти, Єлено.

— Як я терплю, Василю — ніхто так не терпить, — зітхнула вона. — Вже шостий рік пішов, як чоловік по лісах ховається. Був днями отець Кралевич, говорив — нам з дитям краще в Угорщину перебиратися. Там хоч Добощуків не шукатимуть. Може, перекажеш мужеві, хай би так і зробив?

— Олекса мусить бути тут, — твердо сказав Баюрак. — Люди в нього вірити почали.

— Пощо мені люди та їхня віра, коли син без батька росте! — відмахнулася Єлена. — А я за живим чоловіком — мов удова. Я так отцеві Кралевичу сказала: в Угорщині може спокій буде. Тільки щастя нам уже ніде не знайти. Та й вам усім, Василю, до людського щастя вже нема вороття.

Ось тут уже не стримався Баюрак — у пориві взяв жінку за плечі, на мить притиснув до себе, швидко відсторонив.

— Мушу їхати, Єлено. А ти… Чекай чоловіка на Великдень.

— Мала вже такі свята, — відказала Єлена. — Прийде під вечір. Поїде рано… Ти перекажи йому, Василю: синок хворіє. Не дивись, що так живо грається. В нього давно у грудях хрипить. Перестудився, коли батько в ліс його брав.

А сам Олекса Довбуш тим часом обережно стукав у двері хати Штефана Дзвінчука, космацького селянина. Напевне знав, що нема хазяїна вдома. Та й господиня знала, хто прийшов: відчинила хутко, відразу кинулася в обійми — Довбуш ледь устиг топірець-бартку прихилити до одвірка.

— Скільки я тебе не видів, Дзвінко? — запитав стиха.

— Давно. Так давно, що ніби вчора розсталися, Олексо, — почув у відповідь.

— Не буває так…

— З тобою все буває, Олексо, — відповіла Марічка, котру, по Дзвінчукові, в Космачі всі кликали Дзвінкою.

Вони знову поцілувалися, після чого Довбуш, відсторонивши коханку, мовив:

— Штефана твого вчора в Коломиї бачили. На ярмарку. Ярмарок завтра розійдеться. У нас кавалок дня і ціла ніч, Дзвінко.

Дзвінка засміялася, закинувши голову назад.

— Ти чого? —