Читати книгу - "Карта днів"

На гігантській автостоянці торговельного центру Горацій настільки був приголомшений побаченим, що відмовився виходити з машини.

— Минуле набагато менш страшне, ніж майбутнє, — відказав він на наші умовляння. — Навіть найжахливіша епоха минулого є принаймні пізнаваною. Її можна вивчити. Світ її вже пережив. Але в часі, у якому ми живемо зараз, ніхто ніколи не знає, коли і в яку мить може настати жахливий і руйнівний кінець цього світу.

Я спробував порозмірковувати з ним:

— Сьогодні Кінець Світу не настане. А якщо й настане, то це відбудеться незалежно від того, підеш ти з нами до того торговельного центру чи ні.

— Я знаю. Та відчуваю, що так буде. А може, якщо я просто сяду тут і не зрушу з місця, усе завмре разом зі мною, і нічого поганого не станеться.

І саме в цей час із однієї машини неподалік крізь віконця з опущеним склом голосно заревіла басами якась хеві-металічна композиція. Горацій увесь наїжачився та сильно замружив очі.

— Бачиш? — сказала Клер. — Цей світ розламується, навіть якщо ти просто сидиш на місці. Тож ходімо з нами всередину.

— Що за хрінь, — промовив він та відчинив дверцята машини.

А поки інші аплодували його хоробрості, я подумки зауважив, що Горацій, напевне, був би не найкращим компаньйоном, щоб його брати на нашу першу місію, якою б та не була.

«Шейкер-Пайнз» у тому, що стосувалося торговельних центрів, був класикою — гамірний, антисептично яскравий та багатоплановий у своїх незбагненних мультикультурних проявах (спробуйте-но пояснити комусь із першої половини минулого століття, що таке «Бабба-Ґамп-Шрімп-Кампані»[27] або «телемагазин на дивані»). Тут було повно підлітків — чи не кожен другий від загалу. Ми були тут не тільки для того, щоб нарядити моїх друзів у сучасний одяг. Я хотів показати їм звичайних дітей — дітей, котрих вони мали імітувати. Це було більше ніж шопінг — це була антропологічна експедиція.

Ми йшли та роздивлялися довкола — дивні, котрі збились у єдиний клубок, центром якого був я, — наче дослідники в джунглях, сумно відомих нападами тигрів. Ми їли жирний хавчик на фаст-фуді та сиділи, розглядаючи інших підлітків. Мої друзі незворушно вивчали їхню поведінку: як ті перешіптуються та жартують; як несподівано вибухають сміхом; як вони збиваються в тісні та відособлені групки, що рідко між собою змішуються; як вони роблять усе на світі, і навіть їдять, не випускаючи з рук своїх телефонів.

— Вони з дуже заможних сімей? — стишеним голосом запитала Клер, нахилившись до нас над своїм пластиковим підносом.

— Я думаю, вони просто звичайні тінейджери, — відповів я.

— Вони не працюють?

— Не знаю. Вони можуть працювати влітку неповний робочий день.

— Коли ріс я, — сказав Г’ю, — було так: якщо ти доріс до того, щоб піднімати щось важке, то ти доріс і до того, щоб працювати. Тоді цілими днями не розсиджувались, не жували й не теревенили.

— А ми доросли до того, щоб працювати, ще до того, як змогли піднімати важкі речі, — сказала Олівія. — Мій батько відправив мене працювати на гуталінову фабрику, коли мені було п’ять. Це було жахливо.

— А мій відправив мене в робочий дім,[28] — сказав Г’ю. — Я цілими днями робив вірьовки.

— Боже милосердний, — промимрив я.

Вони прийшли сюди з того часу, коли такого поняття, як підлітковий вік, іще навіть не існувало. Це було винаходом повоєнних років, а до того ви були або дитиною, або дорослим. Я запитав себе, як вони зможуть видавати себе за сучасних підлітків, якщо самé це поняття було для них чуже?

А що як усе це було поганою ідеєю?

Хвилюючись, я перевірив свій телефон.

Від Ейча нічого. Зовсім нічого.

Ми пішли купувати одяг, але дорогою загубили Горація, котрий заклав крутий віраж до продуктового магазину, що сам-один займав ціле крило торговельного центру. Ми знайшли його, коли він, охоплений благоговінням, стояв перед гігантською стіною сиру в секції охолоджених продуктів.

— Фета, моцарелла, камамбер, гауда, чедер! — промовляв він захоплено. — Країна мрій для гурмана.

Для мене це був просто сир, але для Горація це було диво: тридцять футів харчу, нарізаного скибочками, збитого з вершками, у брусках та головках, в окремих пакунках, знежиреного, жирного та з двома відсотками жиру. Хлопець, неначе в трансі, стояв і читав етикетки, а мені довелося стояти поруч та безперервно шикати на нього, щоб він своїм голосним і нестриманим здивуванням не привертав сторонньої уваги.

— Це супер, — бурмотів він. — Це супер.

— Гляньте на це! — вигукнув він, звертаючись до якогось літнього чоловіка, котрий саме проходив неподалік із візочком, якого штовхав перед собою. — Гляньте на це!

Чоловік швидко забрався геть.

— Горацію, ти лякаєш людей, — сказав я, підійшовши до нього впритул. — Це просто сир.

— Просто сир! — скрикнув він.

— Окей, це купа сиру.

— Це вершина людських досягнень, — заявив він серйозно. — Я думав, що імперією була Британія. Але це — це — панування над світом!

— У мене живіт болить від самого лише вигляду його, — поскаржилася Клер.

— Як ти можеш! — обурився Горацій.

Коли, нарешті, нам удалося витягти його з продуктового та затягти до магазину, де продавався одяг, Горацій вибором був уражений менше. Я навмисне вибрав найбанальніший магазинчик із найбанальнішим вибором — прості кольори, стандартні комбінації, — що б там не було одягнуто на манекенах.

Коли він побачив, що ми кладемо до кошика, то дуже спохмурнів.

— Я радше ходив би голий, — заявив він, тримаючи, наче отруйну змію, пару джинсів, котрі я йому вручив. — Ось так ти хочеш, щоб я одягнувся? У денім, як фермер?

— Тепер усі носять джинси, — відказав я. — Не тільки фермери.

Насправді ж, пара дійсно хороших джинсів коштувала доволі дорого порівняно з тим, що в той день у магазині носили більшість людей.

А потім я побачив, як зблідло обличчя Горація, коли він придивився до спортивних шортів і штанів, брюк карґо та піжамних штанів із зав’язками на поясі, у яких доволі вільно почувалися інші покупці поряд.

Він випустив джинси