Читати книгу - "Мелодія кави в тональності сподівання"

Марися слабо усміхнулася і заховала погляд. Розуміла, що Анна намагається їй допомогти, проте досі почувалася невпевнено.

– Нічого, дитинко, звикнеш, – Анна підвелася. – Моя тобі порада. Не думай надто багато сьогодні. Ти вже повечеряла, то ліпше лягай спати. День сьогодні був важкий, а отже, не можна щось вирішувати або ж мучитися сумнівами. Все одно нічого доброго такого дня не надумаєш і не вирішиш.

Анна ще раз усміхнулася Марисі й вийшла з кімнати. Потроху заспокоювалася та відчувала, що входить у звичний ритм. Страшно уявити, що хтось із дітей міг постраждати, коли карета перекинулася. Добре, що все завершилося щасливо. Діти цілі та неушкоджені, а у неї лише ґуля на голові й синець на коліні. Навіть візник відбувся лише зламаною рукою. Ногу не поламав і всередині нічого собі не пошкодив. Лікар сказав, що після такого карколомного падіння все для нього завершилося доволі непогано.

Та й допомога пана Тадеуша була доречною. Тільки чим обернеться для неї ця допомога, ще не відомо. Він не виглядав на людину, яка зважає на умовності чи заморочується пристойністю. Трохи пожила на світі, і такі моменти тепер бачила безпомилково. З ним не можна втрачати пильність або щиро йому вірити.

Що почувала вона сама, наразі не знала. Подібність Тадеуша до Адама збивала з пантелику і тривожила. Що бачила в ньому насамперед? Подібність до Адама, чи він сам цікавив її, як мужчина. Мала підозру, що ця подібність таки серйозно затьмарює реальність і враження від Тадеуша як людини. Напевно, її кохання до Адама таке сильне, що вона не здат на його забути. Може, так буде навіть усе її життя. Дехто каже, що справжнє кохання приходить лише раз, а дехто, що його можна пізнати кілька разів. Просто з віком те інше кохання стає трохи інакшим. Іноді навіть сильнішим і глибшим, аніж перше, бо буває значно зрілішим, і приходить тоді, коли станеш мудрішим і навчишся любити так, як не вмів раніше.

Чи судилося їй пізнати ще одне кохання? Напевно, в усіх буває по-різному. Є люди, які ніколи не відчують його. Є такі, що кохають лише раз, а є й такі, що закохуються декілька разів, і щоразу це нове кохання є справжнім. Головне, щоб це не було банальне бажання погуляти та поблудити.[49] Мабуть, все залежить від людини.

Цікаво, а якою є вона сама? Напевно, таки належить до тих, хто закохуються лише раз. Адама вона навіть зараз любить понад усе на світі, а тому про жодне інше кохання думати не годна. Воно й зрозуміло. Як можна одночасно любити двох: померлого і живого? Якийсь нонсенс. Щоб полюбити іншого мужчину, треба розлюбити попереднього. А як розлюбити померлого? Він продовжує жити в серці, у думках, у спогадах. І ніколи не відбудеться чогось такого, що розчарує або вб’є це кохання.

Анна на мить зупинилася й уважно глянула перед собою. То що ж примушує вдів виходити заміж удруге? Може, у їхньому першому шлюбі не було кохання? Та ні, вона знала випадки, коли кохання було, а вдови все одно одружувалися вдруге. Напевно, це щось інше. Може, це туга за нормальним життям, за чоловічою ласкою, за жіночим щастям і реальним спілкуванням з близькою людиною, за теплом рідної людини, за можливістю народити ще одну дитину.

Самій жити теж не з медом. Не раз і не двічі відчула це на собі. Дедалі частіше десь посеред ночі потай плакала в подушку від жалю до себе або довго крутилася в ліжку та не могла заснути, бо почувалася самотньою, скривдженою і гостро хотілося, щоб хоч хтось був поряд. Щораз важче витримувати таке. Іноді, щоб забутися відразу і без снів, доводиться працювати до знемоги або ж сидіти за роботою до пізньої ночі. Але вона ще не стара, і їй дуже хочеться того, що й іншим жінкам.

Анна взяла до руки свічник і ще раз, уже повільніше, обійшла весь будинок: салон, їдальня, маленький фісташковий салончик біля великого зеленого салону, її власний будуар у модному фре[50] кольорі, їхня з Адамом спільна спальня.

У спальні затрималася довше. Стільки щасливих моментів пережито тут поряд з Адамом, стільки всього мовлено, як затишно і гарно їй тут засиналося в обіймах коханого чоловіка, як приємно було прокидатися вранці від його поцілунку та неквапно займатися любощами на великому подружньому ліжку. Потім поступово повертатися до тями та ловити поглядом тепле проміння сонця, яке зазирало крізь нещільно засунуті муслінові фіранки і важкі оксамитові штори. Коли ж вставала з ліжка і одним рухом розсувала штори, сонячне світло враз затоплювало кімнату яскравим світлом і на мить засліплювало очі. У такі моменти почувалася так, ніби одночасно купалася в променях сонця й у відчутті абсолютного щастя.

Анна поставила свічник на туалетний столик і вклякнула на лавочку для молитви під розп’яттям. Уперше їй чомусь саме зараз подумалося, що окрім неї тут молилася й друга дружина Адама Анеля, а ще мама Адама Ельжбета, певно, його бабуся теж. Може, навіть прабабця. Кілька поколінь жінок, які дали життя спадкоємцям роду. Так дивно усвідомлювати, що й вона тепер належить до них. Хай би хто і що казав про її походження, відчувала, що й для неї це тепер стає надзвичайно важливим. Родинна пам’ять, обов’язок, гонор фамілії, почуття обов’язку перед дітьми Адама.

Дивний цей Тадеуш. Як вона може злегковажити всім цим і відповісти на його залицяння? Може, він навіть одружений. Треба таки запитати Гелю про це.

Анна замислено глянула на старовинну вервечку, яка, певно, належала ще прабабці Адама, тоді на «лоретанський» дзвіночок,[51] звук якого оберігав від бурі та блискавки, тоді перевела погляд на маленьку літографію з ікони Матері Божої Ченстоховської. Її колись привіз Адам з паломництва. Тереза розповідала, що він поїхав до цієї чудотворної ікони після того, як під час холери померла перша дружина Дара. Просив, щоб моровиця більше ніколи не ввійшла в дім, і щоб душа покійної дружини та їхньої ненародженої дитини впокоїлася у раю. Кажуть, що саме такі прохання зазвичай і складають до Ченстоховської Богородиці.[52]

Анна глянула на ікону і перехрестилася. Адам таки не марно здійснив це паломництво. Вже тридцять років холерна пошесть обминає не лише його дім, але й усю родину і навіть прислугу та челядь.

Помолившись, Анна підвелася з колін і знову взяла свічник. Не знала, чи зможе тепер спати тут. Надто багато всього пережито в цій