Читати книгу - "Витязь у ведмежій шкурі - 4, Кулик Степан"

А свині? Ні, зв'язувати їх не треба, не великі пани, самі підуть. Ось тільки дітлахам з ними не впоратися. Тут доросла рука потрібна, і палиця важча. Інакше всі свині миттю розбредуться. Причому кожна у свій бік. Свині, одним словом. І їх у селі не одна дюжина.

І це тільки майно, що само рухається. А інший домашній скарб? Його що мечоносцям на розграбунок залишити? Перини, подушки, одяг... Все що роками любовно шилося, прикрашалося, а одягалося лише у великі свята? Та будь-яка господиня швидше сама на смерть піде, ніж нажите добро кине.

Мужикам, знову ж таки, інструменту шкода. Ту ж подушку, пес її бери, можна нову пошити: льон росте, гуси-качки бігають, а хорошу косу чи справну сокиру, де взяти, якщо чужинці вкрадуть?

А вози не бездонні. Та й коні не двожильні… Ось і доводиться вибирати між потрібним, дуже потрібним та необхідним. І все скріпивши серце, мало не плачучи.

Хоча чому «мало»? Це чоловіки соплять та хмуряться, а молодиці не стримуються. То в одному кінці завиють, то в іншому відгукнуться. А чуючи плач матерів, і дітлахи, що дрібніші (для старших — навпаки, веселощі, пригода) голосити починають. І цей пташиний гамір, жіноче голосіння, ревіння худоби, дитячий репет, що зрідка перемежовуються міцним чоловічим слівцем, висить на Комишанкою немов густий, отруйний туман. Від якого і дихати важче, і сили немов самі собою тануть.

А слідом і розпач накочує.

І тільки злість, безмежна ненависть до ворога, що піднімається в грудях, змушує рухатися і готуватися… і до битви, і до втечі.