Читати книгу - "Девід Копперфілд"

Так чи так, а ми вирушили в нашу прогулянку. Найперше ми зупинилися біля церкви, де містер Баркіс прив’язав кобилу до штахетів, а сам пішов у церкву разом із Пеготті, залишивши маленьку Ем’лі та мене вдвох у екіпажі. Я скористався з цієї нагоди, щоб обійняти Ем’лі за талію. Я заявив, що незабаром маю поїхати геть, а тому цілий день ми мусимо любити одне одного й бути щасливими. Маленька Ем’лі згодилась і дозволила мені поцілувати її. Але тут я раптом втратив глузд; я оголосив їй, пригадую, що ніколи не зможу полюбити іншу, і що я готовий пролити кров будь-кого, хто посягне на її любов.

Як сміялася з цього маленька Ем’лі! З яким холодним почуттям переваги наді мною сказала ця маленька жінка, що я «дурненький хлопчик». Але потім вона так чарівно всміхнулася, що в насолоді дивитися на неї я забув біль від того, що вона так зневажливо обізвала мене.

Містер Баркіс і Пеготті довгенько затрималися в церкві, але нарешті вийшли, й тоді ми поїхали далі. Дорогою містер Баркіс звернувся до мене й сказав, підморгнувши, — між іншим, я до того часу навряд чи й подумати міг, що він уміє підморгувати:

— Що це за ім'я написав я колись на возі?

— Клара Пеготті, — відповів я.

— А яке ім'я мусив би я написати тепер?

— Клара Пеготті, знову, — спробував я здогадатися.

— Клара Пеготті Баркіс, — відказав він і вибухнув реготом, який струсив екіпаж.

Одним словом, вони одружились і ходили до церкви саме з цією метою. Пеготті вирішила, що це треба робити без галасу, і на церемонії не було ніяких свідків. Вона трохи збентежилася, коли містер Баркіс так коротко повідомив про їхнє весілля. Вона заходилась обіймати мене, пройнята палкою любов'ю. Та незабаром вона знову отямилась і висловила радість, що вже покінчено з цією справою.

Ми під’їхали до маленької корчми на бічній дорозі, де нас уже чекали і де ми дістали дуже смачний обід та з великим задоволенням провели день. Якби Пеготті виходила заміж щодня протягом останніх десяти років, то й тоді навряд чи в неї міг би бути спокійніший вигляд. Пеготті була такою, як завжди; вона пішла погуляти з маленькою Ем’лі та зі мною перед чаєм, поки містер Баркіс філософічно покурював свою люльку і втішався, очевидно, міркуваннями про своє щастя. Коли так, то щастя посилило його апетит — виразно пригадую, що хоч він з'їв багато свинини й овочів за обідом, і наостанок ще двох курчат, але за чаєм він мусив попоїсти холодної вареної шинки і поглинув велику кількість її, навіть оком не змигнувши.

Я часто згадував з часом, яке то було незвичайне, невинне весілля. Як потемнішало, то ми знову сіли в екіпаж і повільно рушили назад, поглядаючи вгору на зорі й говорячи про них. Я був їм за головного пояснювача і надзвичайно поширив знання містера Баркіса. Я розповів йому все, що знав, але він охоче повірив би всьому, що мені спало б на думку наплести йому; він був глибоко захоплений моїми здібностями і, слухаючи мене, заявив своїй жінці, що я — «юний Рошус»[7], я думаю, він мав на увазі геніальність.

Коли ми вичерпали питання про зорі, або, правильніше сказати, коли я вичерпав розумові здібності містера Баркіса, ми з маленькою Ем’лі зробили собі зі старої попони плащ і сиділи під ним до кінця подорожі. Ах, як я любив свою подругу. Я мріяв, як ми одружимось і поїдемо десь далеко, жити серед дерев і ланів, ніколи не старіючи, ніколи не стаючи мудрішими; назавжди залишимося ми дітьми, до руки рука блукатимемо під сонячним промінням на вкритих квітами ланах, вночі ми схилятимемо голови на мох, а коли помремо, нас поховають птахи. Отакі несусвітні мрії, ясні, як наша невинність, і мерехтливі, наче далекі зорі, займали мене всю дорогу.

Отож ми повернулися до старого судна пізно вночі. Там містер і місіс Баркіс попрощалися з нами й спокійно поїхали до свого власного будинку. Тоді вперше я відчув, що втрачаю Пеготті. Я ліг би в ліжко засмучений під будь-яким іншим дахом, крім того, який був над головою маленької Ем’лі.

Містер Пеготті і Гем знали не гірше за мене, що непокоїть мою душу; вони намагалися за допомогою вечері і щирих усмішок прогнати геть мій смуток. Маленька Ем’лі сіла поруч зі мною на скрині єдиний раз за все моє гостювання; і це було справді чудовим завершенням чудового дня.

Вночі почався приплив; і незабаром після того, як ми пішли спати, містер Пеготті та Гем вийшли ловити рибу. Я почувався дуже хоробрим, лишившись вдома єдиним захисником Ем’лі і місіс Геммідж. Я хотів тільки, щоб якийсь лев чи змій, чи ще якась жахлива потвора напала на нас, щоб я міг знищити її й дістати собі слави. Але, на жаль, нічого подібного не блукало по ярмутських обмілинах цієї ночі, тому я втішився снами про драконів аж до ранку.

Ранок прийшов разом із Пеготті. Вона гукнула до мене, як завжди, під вікном, немовби містер Баркіс-візник був від початку до кінця тільки сном. Після сніданку вона відвела мене до свого будинку — то був чудовий будинок. З усіх меблів там мене найбільше, мабуть, вразив старий письмовий стіл темного дерева у вітальні (за гідне місцеперебування господарів правила кухня з кахельною підлогою); цей письмовий стіл мав кришку, що її можна було відкривати, спускати і перетворювати на парту. І лежало на ньому велике видання книги Фокса про мучеників. Цей коштовний том, що з нього я не пригадую жодного слова, відкрив я негайно і негайно заходився читати; після того завжди, приходячи туди, я ставав навколішки на стілець, відчиняв шухлядку, де зберігався цей скарб, клав руки на парту і починав ковтати сторінки цієї книги. Боюся, що мене найбільше приваблювали малюнки — їх там було безліч, вони зображали всі види моторошних страхіть; так чи так, але мученики і будинок Пеготті назавжди від того часу невід’ємні для мене одне від одного.

Того дня я попрощався з містером Пеготті, Гемом, місіс Геммідж і маленькою Ем’лі. Ніч я перебув у Пеготті, в маленькій кімнаті під самісіньким дахом (з книжкою про крокодилів на полиці над узголів’ям). Пеготті сказала, що ця кімната буде зав­жди моєю і завжди триматиметься для мене в такому самому стані.

— У молодості чи під старість, Деві, любий, поки я матиму цей дах над головою, — заявила Пеготті, — ви знайдете цю кімнату такою, ніби я чекала тут на вас цієї хвилини. Я прибиратиму її щодня, як колись прибирала вашу малесеньку кімнатку, серденько моє; коли б ви поїхали аж до Китаю,