Читати книгу - "Скрипка «Спіріт Лейку», Клер Бержерон"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ти не дуже ладнаєш зі своїм зятем? — стривожився Александр, якому хотілося більше дізнатися про дивну пару, якою були Олена і цей хамовитий Петро.
— Думаю, Аля одружилася з ним тільки для того, щоб витягнути мене із сиротинця, — повідомив відверто Віталій.
— Справді? — здивувався молодий чоловік. — Що змусило тебе так думати?
Схилившись над коробкою, Віталій гладив своїх нових друзів, які мурчали від задоволення.
— У ніч на Різдво спалахнула пожежа, і всі наші речі згоріли. Доки Олена була без свідомості, мене забрали солдати й відвезли до сиротинця й...
Його розповідь перервав голос Едмона, який покликав їх снідати. Обидва військових уже були готові відбути, тож Олена й Абіґаль мають ось-ось прийти.
Віталій поспішив відгукнутися на запрошення — його шлунок вже бурчав від голоду.
Александр провів його очима, хлопчина біг сходами цапком. Що то за історія з пожежею, відібранням і сиротинцем? Життя цих українських сімей явно приховує якісь дивні таємниці. Гарна, рафінована, прекрасна музикантка, Олена без сумніву походила зі світу, що відрізнявся від того, у якому жила в Спіріт Лейку. Александр пообіцяв собі знову розпитати Віталія, хоча б коли піде навідати Калуша.
Посеред вимитої напередодні грозою природи Олена й Абіґаль, сидячи на дрезині, дякували братам Лявальєрам за гостинність, як раптом якась жінка вибігла з приміщення вокзалу й кинулася до них. Потім нахилилася, підняла каменюку й жбурнула у жінок. Абіґаль відхилилася, а Олені камінь поцілив у чоло.
— Ви вбивці! — волала нещасна.
Антоніо, начальник станції, підскочив до неї і тримав її, притискаючи до себе.
— Ходімо, — сказав він, намагаючись завести її до квартири.
— Ваші вбили мою дитину! — волала вона, пручаючись. — Мій Рауль більше ніколи не повернеться! Щоб ви повиздихали там у лісі, а вовки обгризли ваші кістки.
— Що відбувається? — запитав Жозеф в Антоніо.
— Сьогодні вранці ми дізналися про смерть нашого старшого сина.
— Мені шкода, — прошепотіла Олена.
Кров стікала по її щоці. Антоніо примусив дружину піти з ним. Жозеф провів їх до квартири, що на другому поверсі вокзалу. Александр ступив на дрезину, вийняв із кишені носовичка й хотів витерти Олені лоб. Вона перехопила його руку.
— Облиште, я сама впораюсь.
Юнак помітив, що сльози змішувалися з кров’ю, що сочилася з рани.
— — Ви не повинні відчувати себе винною, — сказав він, куйовдячи чуба хлопчику. — Війна — безумство, та винуватцями є ті, хто втягнув нас у цей конфлікт.
— Через них загинув син цієї жінки, — сумно мовила Абіґаль.
— Дякую, — сказав сержант і попросив Александра зійти, — ми самі подбаємо про мадам Тефаняк. Її огляне лікар, щойно ми повернемося в табір.
Александр сплигнув на землю, і двоє військових взялися за важіль. Сидячи біля Олениних ніг, Віталій притискав до себе Калуша, зануривши підборіддя в його густу чорну шерсть. Схилившись до подруги, Абіґаль намагалося її розрадити.
Александр стояв на пероні, доки було видно цю дивну машину. А тоді, глибоко нещасний, приєднався до брата, який був у Дюранів. Він знав їхнього сина Рауля. Уявляючи його мертвим, думками він линув до свого брата Антуана, який щодня ризикував життям на старому континенті, рятуючи поранених і допомагаючи тим, хто помирав.
17
Амос, 27 травня 1915 року
Імельда Лявальєр була розлючена.
— Що на тебе найшло, що ти відіслав Александра доставляти товари до табору Спіріт Лейк? — вона не могла зупинитися. — Ти ж знаєш, що наш син захопився українською скрипалькою. Якби ж то було тільки у її національності! Але ж та жінка заміжня.
Звиклий до нападів гніву своєї дружини, Едмон повільно складав товари, доставлені напередодні поїздом. Та все ж намагався спокійним голосом її утихомирити.
— Що ти так переживаєш, люба, сім’ї в’язнів мешкають за межами табору. Немає жодного ризику, що Александр зустрінеться з мадам Оленою.
Він раптово зупинився.
— Александр казав тобі, що Орфа Дюран жбурнула каменюкою у тих двох дам, коли вони були вже на дрезині? Сподіваюсь, що він не сильно поранив нашу чарівну скрипальку.
— Мені начхати на здоров’я цієї українки. Якби то загинув Антуан, я б вчинила так само і не схибила б, повір моєму слову!
Щоразу, коли Александр приїжджав до Спіріт Лейку, то дивувався, як усе було добре організовано. Ще менше як рік тому густа тайга вкривала територію. А тепер табір вражав своїм плацом, рівними рядами бараків для в’язнів, магазином, офісом коменданта й великою кухнею, на якій готували їжу. На жаль, огорожа з металевої сітки й вишки з потужними прожекторами надавали йому зловісного вигляду. В’язні, яких одразу після прибуття вдягнули в однаковий спеціальний теплий одяг, призначений для суворого клімату Абітібі, працювали на різних роботах за колючим дротом. Інші розчищали величезні ділянки лісу за межами табору під наглядом військових.
Будинок, де була кухня, і був тим місцем, куди Александр привозив товари. З допомогою в’язнів він саме розвантажував дрезину, коли помітив Аранка. Щочетверга індіанець приносив у табір рибу. Вони разом зайшли на камбуз.
— Покладіть на стіл, — запропонував шеф-кухар, — мої помічники розкладуть.
Поклавши пакунки, Александр підійшов до Петра.
— Хочу запитати про вашу дружину, — звернувся ввічливо. — Нам справді шкода, що її поранили...
Петро не дав йому закінчити.
— Ваших вибачень недостатньо, — мовив той саркастично. — Олена ледь не втратила око. Вона й досі в табірному госпіталі.
— Справді? — здивувався Александр. — Потрібно проконсультуватися в лікаря в Амосі й за потреби направити її до Монреаля до офтальмолога.
— Не лізьте, куди вас не просять! — обірвав його Петро, втрачаючи витримку. — Олена — моя дружина, а не ваша.
Побоюючись, що розмова загостриться, Аранк, який був свідком цієї сцени, потягнув друга до виходу.
Назовні двоє солдатів чекали на Александра, щоб відвезти його дрезиною до Амоса.
— Дякую, — сказав він їм, — Аранк із задоволенням підкине мене додому.
І стрибнув на круп позаду індіанця. Військовий відчинив їм важкі ворота табору й попрощався. Група в’язнів, понуривши голови, йшла узліссям. Виснажені, вони поверталися в табір колоною по двоє.
— Знаєш, де госпіталь? — запитав Александр свого друга, як тільки вони трохи від’їхали стежкою.
— Десь за пів милі звідси. Його вже видно. Дивись, отой будинок під чорним дахом, той, що на схилі. Думаю, ти хочеш, щоб ми туди поїхали.
Не чекаючи відповіді, він повернув запряжку в той бік.
У лікарні чоловіків зустрів сержант Лєпін.
— Ви тут працюєте? — поцікавився Александр, радий
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Скрипка «Спіріт Лейку», Клер Бержерон», після закриття браузера.
