Читати книгу - "Назад - це теж напрямок, NatKo"

— Я не проти, — знизую плечима.

— Мені здається, тобі там сподобається. Місцина дуже гарна, там багато квітів та взагалі зелені. А ще моя бабуся просто шикарно готує. 

— Добре-добре, вмовив, — ми сміємося разом. 

Нашу розмову перериває дзвінок телефону Ернеста. Він спочатку посміхається, а потім на його обличчі з’являється заклопотаний вираз. 

— Тільки, Жень, дай їй, може, якісь розмальовки з собою. В мене зустріч буде. Я вже не зможу її перенести.

— Все добре? — питаю, коли Ернест закінчує розмовляти.

— Так, мені зараз молодшу сестру завезуть на кілька годин, — блондин зітхає, — я дуже її люблю, але тітка блін не могла попередити раніше. В мене зустріч буде важлива. 

— Хочеш, я з нею посиджу? — слова вилітають перед тим, як я встигаю подумати. В мене мізерний досвід спілкування з дітьми, але мені дуже хочеться допомогти Ернестові. 

— Ти правда можеш? — блондин дивиться мені в очі.

— Авжеж, — коли в нього такий погляд, я навіть вже не думаю про те, щоб відмовитися. — Щоб ти міг нормально провести зустріч. Я знайду чим її зайняти. Скільки їй?

— Дев’ять, — Ернест взяв мою долоню у свою. — Ти просто не уявляєш, як я тобі вдячний.

Меланку ми забираємо недалеко від квартири Ернеста. Вдягнена у яскраво-жовтий костюм, вона як маленький метеор біжить до старшого брата. А Стежка підхоплює її на руки і крутиться разом із нею. Дівчинка захоплено пищить, тримаючись за блондина. 

— Привіт, — вона дивиться на мене величезними блакитними очима, тримаючись за руку Ернеста. — А ти хто?

— Мелан, це Саша, — Ернест підводить її ближче, — це мій…ну…найкращий друг, — його погляд в мою сторону говорив сам за себе. Йому не дуже хочеться пояснювати сестрі всі деталі наших стосунків. — Поки в мене буде зустріч, він побуде з тобою, щоб тобі не було сумно. 

— Ага, — здається, вона взагалі не засмучується, що мене дуже тішить. 

Ця сонячна дитина просто бере своєю долонькою мою руку й стискає. Моє серце робить сальто, тому що я усвідомлюю, як ми виглядаємо з боку — як справжня родина. Це відчуття одночасно гріє зсередини, наче хтось всередині ввімкнув лампочку. Але і лякає, бо в голові думки про теперішнє мішаються з думками про майбутнє. І я не знаю, що з цим робити. 

Вже в квартирі, коли Ернест вибігає на зустріч, ми з Меланкою залишаємось удвох. Не бийте мене, але відчуття таке саме, як коли залишаєшся наодинці з незнайомою тваринкою. Наче знаєш, що вона не вкусить, але не впевнений.

— А ти теж на комп’ютері працюєш? — дівчинка першою порушує тишу.

— Ні, — спираюся стегнами на стіл, — я — актор.

— Ого! Прямо в кіно? — її очі наче стають ще більшими.

— Ні, — посміхаюся, — в театрі.

— Я була в театрі, — Меланка дістає з рюкзака у вигляді бджоли пакунок з желейними ведмедиками. — Ми з класом ходили на Снігову королеву. Ти там не грав? А як ти не забуваєш стільки слів на сцені? Я коли вчу в школу віршик, то завжди забуваю якийсь рядок.

— Треба дуже довго вчити, тренуватись, — я вдячно киваю, коли Меланка ділиться зі мною цукерками. — Це не так просто, як здається. Треба не тільки вивчити слова, а й гарно їх вимовляти, тримати темп.

— А ти мене навчиш? — в неї загорілись очі. — Щоб я в школі отримала найвищу оцінку за віршик!

— Ох, добре, — я трохи здивований такому проханню, але чому б і ні. Мій погляд падає на пляшку з Фантою, яка стоїть на столі. — В мене є ідея. Існує така вправа, щоб навчитись чітко і швидко вимовляти слова. Якщо робити її кожного дня, то можна навчитись завжди так добре говорити.

— Як тьотя по тєліку? — дівчинка дивилася на мене з захопленням. — Та шо розказує новини татові.

— Так, як вона, — я посміхаюсь. 

Я розповідаю Меланці про вправу, якої мене навчили в театральному училищі. Тільки там ми використовували корки від вина. Але мені не дуже хочеться вчити дев’ятирічну дитину таким чином. Питаю в дівчинки, який віршик вона вчила та знаходжу його в інтернеті. А далі показую їй магію сценічної мови. Треба затиснути кришечку передніми зубами, а потім виразно проговорювати кожне слово, намагаючись чітко виговорити кожну букву. Якщо прочитати який завгодно текст таким чином, а потім пробку забрати і говорити вже нормально, то вимова стає чистою, виразною. Ця вправа не раз допомагала мені перед виставою. 

Спочатку Меланка дуже сміється від того, як звучить моя вимова з пробкою в зубах. Але потім і сама починає пробувати. Процесс поглинає нас з головою. Ми з дівчинкою разом вчимо слова вірша про метелика, проговорюємо купу разів. Я навіть не помічаю, як пролітають дві години. Коли Ернест повертається, його сестра впевнено розповідає мені вірша, навіть не зазираючи в текст.

— Ернест! Ернест! — Меланка зривається з місця та біжить до брата. — Мене Саша такому навчив!

— Я це хочу знати? — він з посмішкою дивиться на мене. 

— Якщо взяти отаку кришечку…

Здається, що слова вилітають з Меланки, як з машинки для тенісних м’ячиків. Вона повністю повторює все те, чому я її навчив. А потім виразно розповідає вірша три рази. За кожним з яких ми аплодуємо, а вона вклонялася на всі боки, як справжня актриса. Цю процедуру доводиться повторити ще раз, коли приходить Євгенія — мама Меланки. Але я взагалі не втомлений. Я навіть не помічаю, скільки часу проходить, тому що отримую справжнє задоволення. Виявляється, передавати свої знання комусь — це дуже приємна річ. Пригадую, коли я був в одинадцятому класі, в нас у школі проводили такі уроки, де вчителями молодших класів були ми — старшокласники. Я дуже скептично до цього відносився, поки не спробував. Тоді я теж отримав задоволення від уроків літератури, які проводив цілий день. Втомився тоді, як собака. Але мені справді сподобалося.