Читати книгу - "Назад - це теж напрямок, NatKo"

Коли ми з Ернестом залишаємося самі, а Меланка бере з мене обіцянку, що наступного разу я приїду до них в гості, то помічаю якусь особливу посмішку Стежки.

— Що? — посміхаюсь у відповідь.

— Ти знаєш, що в тебе нереалізований потенціал до викладання? — він обіймає мене за талію. — З Меланкою буває важко, але ти просто захопив всю її увагу. 

— Та..не знаю, — відчуваю, що червонію від такого компліменту.

— Тобі потрібно йти у вчителі, — блондин легко цілує мене в щічку. — Серйозно. Ніколи не думав про це? 

Ні, не думав. Я ніколи не думав, що пасую до чогось, крім театру. Я приїхав до великого міста змінювати своє життя, але навіть не знаю на що. Чи взагалі мені потрібно змінювати професію? Може просто вистачить того, що я змінив місце…

***

 Я тільки закінчив розмовляти з мамою. Подзвонив їй, коли повернувся додому до Оксани. І знову мама намагалася з мене витягнути ім’я дівчини, з якою я зустрічаюсь. Але я поки що не здаюсь, як і вона. Цікаво, хто кого. І що буде, якщо вона дізнається, що немає ніякої дівчини, а тільки вродливий хлопець. Подруги вдома нема — на роботі. Про це свідчить запис фломастером на магнітній дошці в коридорі: Я на роботі, блядун. Люблю тебе. А поруч кривеньке сердечко. Ксю така Ксю. Тільки вона може мене так називати, і це не буде образливим. За це я її люблю — за щирість в кожному слові та дії. Тільки зараз ця щирість прихована під важелезним шаром того, що змусило її зіштовхнутися з анорексією. І я дізнаюся справжню причину цього. Я не залишу її саму тонути в цьому лайні. Або витягну її, або буду плисти поруч, доки не знайдемо берег. 

Джипсі скімлить, нагадуючи про себе. Не знаю, чи Оксана гуляла з ним вранці, тому беру повідок і виводжу пса на вулицю. Я не впевнений чи Джипсі справжній пес, бо гуляти він не любить. Зробить всі свої брудні справи та й влягається поруч з моїми ногами, висолопивши маленького язика. Тільки смішно хрюкає, наче пробіг кілометрів сто без зупинок. 

— Палити треба менше, — усміхаюся до пса і нахиляюся, щоб почухати його за вухом.

Оксана повертається ближче до вечора, коли небо стає такого приємного лавандового відтінку з мандариновим світлом ближче до горизонту. Тіні стають більш гострими, густими, наче спеціально намальованими плотною фарбою чиєюсь твердою рукою. Джипсі дріботить до господарки, а я лежу на дивані, задерши одну ногу на стіну. 

— Повернення блудного сина, — руда посміхається, заходячи до кімнати. — Тебе що — Ернест закрив у підвалі, а тобі вдалось втекти?

— Ні, я просто…втратив відчуття часу, — мені все ще трохи соромно розмовляти про це навіть з Оксаною.

— Не тушуйся, — подруга падає поруч на диван. — Так ви разом?

— Ну…наче так, — я й сам не знаю відповіді на це питання. У нас з Ернестом не було цієї розмови, не було цього офіційного ти будеш моїм хлопцем. Ми просто разом і тішимося цим. 

— Можна я це скажу? — вона посміхається. Так як колись. Так, як коли ми сиділи після школи і перемивали кістки іншим.

— Що скажеш? — дивлюся на подругу й наче бачу її — ту, якою вона була кілька років тому. 

— Фразу я ж казала! — Ксю задоволена собою, аж світиться. — Я ж казала, що це буде не просто дурний експеримент з орієнтацією. А ти знайдеш того, з ким тобі буде добре.

— Але ти ж бачила, як відреагував той самий Коля, — цей спогад змушує відчути неприємне поколювання всередині.

— Господі, знайшов на кого звертати увагу! Він ріс в чисто патріархальній родині, де мужик повинен посадити дерево, наробити дітей і побудувати дім з білими колонами.

— Але все одно неприємно. Мені неприємно за Ернеста, який вважав Колю другом.

— Хай Коля переживає, а не ви. Це в нього в голові бунт гомофобних тарганів. І це йому повинно бути соромно.

— Бунт гомофобних тарганів? — не можу стримати сміху. — Ти знала, що я тебе люблю?

— Ти ніколи цього не казав, але так, я здогадувалась, — Оксана пригортається до мене. Відчуваю в горлі гулю. 

А й справді. Я не пригадую, щоб коли-небудь казав їй, як багато вона для мене значить. Вважав, що це і так ясно, адже ми друзі. А якщо цих слів їй якраз не вистачало, щоб потім не провалитися в яму з анорексією? Можливо, я не такий вже й гарний друг. 

Я й Ернесту не казав, як мені з ним добре. Та й батькам я дуже рідко кажу про те, як для мене важливо отримувати їх підтримку. Чому? Я ж навіть хотів сказати Ернестові я тебе кохаю, але стримався і не зробив цього. Так, це не ті слова, які треба казати після тижня можливо відносин. Але я просто можу сказати йому, що мені подобається, коли він поруч. Я завжди мовчу. Наче не граю головну роль в своєму житті, а існую, як декорація. Як в тих сценках з початкової школи, коли в тебе роль якогось грибочка на задньому плані. Наче ти є, навіть костюм є. Але ти мовчиш і просто стовбичиш на сцені позаду, поки зайчики і лисички собі бавляться. 

***

Сюди я їхав новеньким потягом, в якому пахло пластиком, кавою та хотдогами, які купляли у вагоні-ресторані. Зараз же нас везе справжній раритет з дермантиновими сидіннями і туалетом, в котрий не дуже хочеться заходити. У повітрі стоїть запах вологості та плісняви, а ще в когось смердять ноги. Сподіваюся, що не в мене. Поруч їде жінка з величезним псом, від котрого неприємно тхне вологим хутром. Про свіже повітря я взагалі мовчу, бо якийсь дідок постійно закриває найближче до нас вікно. Бо йому, бляха, дує в довбані плюс двадцять вісім на вулиці.