Читати книгу - "Троща"

— Я боялася, що викриття Стодолі призведе до його негайної ліквідації. Через те вирішила спершу вийти на провідника Лемеша і залагодити справу без жертв.

— Тобто згодом ви зізналися б, що Стодоля є перекинчиком?

— Якби мені вдалося зв’язатися з провідником Лемешем, то я неодмінно мусила б йому повідомити, що Стодоля тимчасово перебуває у більшовиків, але нікого не видає.

— Чому ж ви не робили помітних спроб у пошуках провідника Лемеша? Натомість таємно зустрічалися зі Стодолею.

— Я вже пояснювала мотиви такої поведінки. На своє виправдання можу сказати лиш те, що в моїх показах немає жодного слова брехні.

На цьому можна було ставити крапку. Хоч би що я дописував до протоколу допиту Михайлини Стасів, які б пом’якшувальні обставини не шукав, за суворими законами Організації вона підлягала знищенню.

Мені залишалося тільки поставити під протоколом загальник:

«Арештована складала зізнання добровільно.

Постій, дня 17. IХ. 1947 р. «252».

«252» — таким був мій особистий код.

Все. Єдине, що могло врятувати Михасі життя, — це її згода допомогти СБ захопити або зліквідувати Стодолю. Проте сама вона, мабуть, більше сподівалася на молитву. Михася відійшла в куток, опустилася на коліна і, склавши на грудях руки, звела очі до Діви Марії.

12

Події часто випереджають наші плани.

Було далеко за північ, коли Михасі стало недобре.

Ми вже закінчили переслухання, вона хотіла прилягти, та раптом затисла долонею рота й побігла до виходку. Її знудило.

Нічого дивного. Зимуючи у Сулими, вона чулася казна-як під час допитів сторонніх людей, а тут самій довелося складати зізнання, вивертаючи душу. Щоправда, поводження з Михасею було найшляхетніше, але сама процедура коштувала неабияких нервів. Михася повернулася зовсім змарніла. Обличчя взялося прозеленню.

— Вибачте, — сказала вона. — Чогось недобре мені.

Михася лягла, по-дитячому підібгавши коліна до підборіддя. Я накрив її веретою.

І треба ж! Тільки-но погасив світло, щоб вона спочила, як постукали у продухвину. Мусив запалити лампу і зодягнути на хвору Михасю кайдани.

Цього разу зі Змієм прийшов Броз. Я здогадався, що сталося щось незвичайне. Це було видно і з Брозового збудженого обличчя, мовби натхненного якоюсь поетичною строфою («Васильки у полі, васильки у полі, і у тебе, мила, васильки з-під вій…»). Він розглянувся по криївці, зупинив погляд на Михасі і жестом показав, аби я зняв з неї кайдани.

Вона сиділа, опустивши голову і тримаючи закуті руки на колінах. Здавалося, її не цікавило, хто прийшов. Михася була певна, що прийшли по неї, і знала, який жереб її чекає. Знімаючи кайдани і торкаючись її рук, я не відчув того струму, що раніше перетікав у мене від доторків до Михасі. Пальці мої тремтіли. Поклавши кайдани на пічку, я обернувся до Броза.

— Ми завершили переслухання, — сказав я.

Він підійшов до столу, взяв перший примірник тексту і пробіг його очима. Пробіг, схоже, через рядок, наче не сподівався вичитати там щось нове, ще йому не відоме. Потім поклав аркуші на стіл і кивнув Змієві, аби він усе заховав до своєї торби. Зараз Броза хвилювало щось інше, набагато важливіше за мій протокол. Нарешті він показав очима, щоб я вийшов за ним до господарчого закомірка. Тут Броз навіть не дочекався, поки я запалю каганчика, потяг мене за рукав далі в куток і пошепки мовив:

— Стодоля мертвий.

— Як?

— Усі обставини ще не з’ясовані, але його знайшли вбитого біля хутора Подорожчина.

— Де саме?

— У бур’янах. На картоплищі.

— А Місько? — вихопилось у мене.

— Про Міська нічого не чути. Напевно, втік з більшовиками.

Зайве було сперечатися з Брозом, що Місько не міг цього зробити, але виходила химерна штука: той, хто пішов виконувати атентат, безслідно щез, а того, кого мали зліквідувати, знайшли через кілька днів мертвого у бур’янах.

— Інформація перевірена? — спитав я.

— Абсолютно.

— Тоді це міняє…

— Нічого не міняє, — перебив мене Броз. — Треба уточнити купу деталей. Треба дізнатися, хто саме застрілив Стодолю. Довідатися, де подівся Місько. Чого і з якого боку нам очікувати. Якщо Місько з москалями, то попередити людей, з якими він контактував. Ми втрачаємо час.

У мене засмоктало під грудьми.

— Треба негайно навідати Сірка, — сказав я.

— І не лише Сірка. Всю правду ми можемо дізнатися хіба від самих більшовиків.

— Тобто?

— Після загибелі Стодолі вони неодмінно захочуть вийти на Михасю.

Я зрозумів Броза з півслова і цілком схвалив його намір. Михасю треба було відпустити уже як нашу агентку. Контактуючи з більшовиками, вона може дізнатися, що сталося на хуторі Подорожчина. Якщо Стодолі вже немає на світі, подруга Волошка цілком належить нам. Може, не цілком, але я був певен, що вона з нами працюватиме. Так, її репутація заплямована, вона зрадила Організацію і підлягає найсуворішому покаранню, але ще являє собою людський матеріал, придатний до використання.

— Зрештою, це розпорядження «п’ятсот сімдесят дев’ятого», — довірливо шепнув мені Броз.

Я прикинув собі, що «579» — код щонайменше окружного провідника СБ[52].

— Резонний крок, — схвалив я.

— З нею буде проведено інструктаж, і хай працює.

У мене спав камінь з душі. Тепер я точно знав, що Михася вийде з цієї криївки із зав’язаними очима.

— Тоді, заки ніч, я піду?

— Так, — сказав Броз. — Зв’язок той самий.

Ми вийшли до «світлиці», де Змій намагався розважити Михасю, але в нього нічого не виходило. Вона чулася кепсько і хотіла, щоб усе це швидше скінчилося. Та їй ще судилося почути новину про Стодолю і вдруге пережити його смерть. Не хотілося, щоб це сталося на моїх очах, тому я швидко почав збиратися в дорогу. «Васильки у полі, васильки у полі…» Десь там, у полі, подруго Волошко, і знайшли мертвого Василька.

Пакуючи свій наплічник, я боявся глянути в її бік.

— Машинку забирати? — спитав я у Броза.

— Най лишається тут, — сказав він. — Справу не закінчено.

Уже взявши автомат, я раптом побачив на підлозі в тому кутку, де висів образок Богородиці, білу цяточку. Підійшов, перехрестився, попросив у Діви Марії заступництва в дорозі. Потім опустився на коліна і, непомітно підібравши перлину, сховав її у кишеню.

13

Вітаю тебе, друже Пластуне! Якщо ти видиш мене з нічного неба, то можеш переконатися, що я тебе пам’ятаю і твій компас веде мене до села Бенева. З ним, твоїм компасом, друже Пластуне, я бачу далі, ніж через цейсівський далековид[53], і незабаром знайду старезну дупласту вербу, яка тільки й стоїть ще для того, аби ховати у своєму череві цидулки.

Якщо із другом Сірком усе гаразд, то він неодмінно мав би мені повідомити, що то за притичина сталася біля хутора Подорожчина. Як це так вийшло, що Стодолю знайшли мертвого в бур’янах, а наш Місько провалився крізь землю.

Вітаю і тебе, старенька вербо, давно не бачилися,