Читати книгу - "Руйнація, Ріна Бейкер"

  Виходжу з таксі, розглядаючи ресторан, що височіє під зоряним небом. Посеред широкого двору працює фонтан, підсвічуючи воду, яка бадьоро спадає, жовтими потічками.
Вживу він навіть ефектніше, аніж на фото. До мене відразу підходить чоловік, одягнутий в елегантну форму офіціанта. Він зустрічає мене з легкою усмішкою та запрошує зайти всередину. Розглядаю вишукано вистреженні дерева та ідеально оформлений ландшафт. В холі мене зустрічає Дієго, сховавши руки в кишенях. Він одягнутий у все білосніжне, ну чисто ангел. Правда, очі видають, що імʼя йому — Люцифер. 
— Бетані, маєш розкішний вигляд, — оглядаючи мене з ніг до голови, каже чоловік. 
— Дякую, те ж саме можу сказати про тебе, — я підходжу ближче до нього, відчуваючи запаморочливо-пряний аромат парфумів.
— Тільки не схоже, що ти збиралася на каву. Ця сукня… - він обходить мене, оглядаючи, — Я не дозволю жінці, що так шикарно вбрана, пити каву, замість Просекко, — він кидає руку в напрямку залу. - Прошу! 
Я ступаю, хитаючи стегнами, та роздивляюся інтер’єр. 
— Вау! — тихо шепочу, коли ця розкіш розгортається переді мною.  
З високої стелі звисає зелень, тягнучись донизу довгими гілками, між якими заховано сотні ламп, що створюють враження, ніби все це світиться зсередини, наче місячне сяйво пробивається крізь них, кидаючи вниз безліч тонких променів. Стіни глибокого, брунатного кольору розрізають стовпи світла, що ллється знизу. Аквамаринові дивани та стільці симетрично розставлені біля столиків різних розмірів. За барною стійкою величезний стелаж заповнений різноманітним алкоголем. Келихи, що звисають над нею натерті, та виблискують, наче щойно куплені. Аромат лимону та базиліку приємно лоскоче носа.
— Подобається? — запитує він. 
— Дуже! — я розглядаю деталі, милуючись. 
Ми підходимо до столу, що стоїть в самому центрі зали. Чоловік допомагає мені сісти, підставляючи крісло. 
— Невже ресторанний бізнес терпить кризу? — цікавлюся, коли чоловік сідає навпроти. 
Він звужує очі. 
— Зовсім немає відвідувачів, — пояснюю я. 
— Сьогодні тут зачинено для нас, — він спирається на підлокітник, не зводячи з мене погляду. 
Від такої зацікавленості я соваюся на місці, в спробі знайти зручне положення. Коротка чорна сукня, з перехрещеними на спині бретелями, підскочила високо, оголюючи мої стегна. 
— Що ж, якби знала, що через мене виникне стільки труднощів, то не погоджувалася б, — я торкаюся приборів, намагаючись хоч чимось себе зайняти. 
— Ти любиш морепродукти, Бетані? 
— Я люблю все. Не розумію людей, що обмежуюсь себе. У світі стільки нового, хочеться все скуштувати, — кажу я, червоніючи. 
Не знаю чому, але я почуваюся, ніби мікроб, якого ретельно вивчають під мікроскопом. А це ще він не задав жодного запитання, яке дійсно могло б мене збентежити. 
— Я теж вважаю, що не варто обмежувати себе однією стравою на все життя, — він подає знак офіціанту і той підносить пляшку холодного Просекко. 
— Бачу, кавовий апарат не був готовий до мого візиту, — я кусаю внутрішню сторону щоки. 
— Італійська гостинність:  кожну вечерю варто розпочинати з келиха гарного напою. 
Потік шипучої рідини наповнив келих, утворюючи зверху обідок з пінки, що швидко зникла, дозволяючи бульбашками стрімко прагнути поверхні. Я провела вказівним пальцем по ніжці, спостерігаючи за танцем зірок, в напої солом’яного кольору. 
— За зустріч! — Дієго підняв келих. — Маю надію, що вона не остання. 
— За зустріч! — я повторила його жест, та пригубила алкоголь, контролюючи  кількість випитого. — Дуже смачно. 
— Це з наших виноградників. 
— Тих самих, що на фото? 
⁃ Так, саме з них, — він поставив лікті на стіл, нахиляючись ближче. — Ти колись бувала в Італії? 
— Ні, не бувала, — телефон в сумочці вібрує, ігнорую його. 
— Ох! — він береться пальцями за перенісся, драматично видихаючи. — Ти маєш це виправити! 
— Можливо, якщо дехто не вважатиме, що я занадто ніжна та беззахисна, аби подбати про себе, наступного місяця ми з Кайлом поїдемо до Сицилії, — кажу, мрійливо, обводячи вінце келиху. — Мексики я виявилася негідна, — імітую легке засмучення. 
— Кайл не боїться їхати кудись, залишаючи тебе саму? — криво всміхаючись цікавиться Дієго. 
— А має? — скептично хмурюся.
— Знаєш, якщо за квіткою довго не доглядати — вона може зів’янути. Або ж перебігти у сад іншого садівника. 
— Такий кактус, як я, може довго прожити без води, — схиляючи голову наліво, кажу я. 
Його тихий сміх розноситься залою. Тим часом офіціант приносить нам закуску — карпаччо з морських гребінців, під лимонно-перцевою заправкою. На вигляд дуже вишукано. 
Я куштую. Так, це ще й смачно і дуже освіжаюче. Кладу до рота ще один шматок і помічаю, що Дієго не торкався до своїх приборів. Невже він отруїв їжу? Це було б максимально тупо. Але ця думка змушує мене замислитися, чи варто ковтати те, що в роті. 
— Щось не так? — його темні очі звужуються. — Не подобається смак? 
— Ні, це нейомовірно смачно, проте… Чому ти не їси? — намагаюсь приховати паніку в голосі, але легке тремтіння видає мене. 
— Просто подобається спостерігати, як ти насолоджуєшся, — він бере виделку, наколює тонко нарізаний гребінець, та кладе до рота. 
Знову вібрація телефону. Схоже, цього разу дзвінок. Я витягую його, під столом розблоковуючи екран. Ні. Це повідомлення, але прилітають одне за одним. Від Кайла.

Мій 🖤: Як будеш на місці — повідом мені. 
Мій 🖤: Раптом потрібна допомога — пиши, або дзвони. 
Мій 🖤: Я звик, що на мої повідомлення відповідають. 
Мій 🖤: Бетані! Для чого тобі телефон? 
Мій 🖤: Схоже, вдома на тебе чекатиме інструкція, як поводитись, коли ти на завданні. 
Мій 🖤: Бетані, чорт забирай! Якщо ти зараз не даси мені хоч якийсь знак — я приїду і заберу тебе просто звідти! Це ускладнить тобі життя, адже виконання плану затягнеться надовго.

Закочую очі та пирхаю, набираючи відповідь. 
— Все добре? — запитує Дієго, нагадуючи про свою присутність. 
Від неспродіванки я здригаюся. 
— Так, просто… Кайл написує, — я на секунду підняла телефон. — Варто відписати, щоб не нервував. 
— Будеш казати, що зустрічаєшся з другом? — веселість в голосі Дієго посилилася. 
— Ні, скажу, що влаштувала вечір відпочинку в спа-салоні, — я взялась за ніжку келиха, і зробила маленький ковток Просекко. — Це не буде цілковитою брехнею.