Читати книгу - "В пошуках Аляски"

— З Джейком я розмовляти не хочу,— мляво відказав я, мимоволі погоджуючись із планом невтомного Полковника.— Якщо він усе знає, тоді я точно не хочу з ним розмовляти. А якщо не знає, не хочу вдавати, що нічого не було.

Полковник підвівся і зітхнув.

— Знаєш що, Пампушечку? Я тобі співчуваю. Співчуваю. Я знаю, що ти її поцілував, знаю, що ти через це переживаєш. Але щиро, годі вже. Якщо Джейк знає, гірше ти вже не зробиш. А якщо не знає, то й не дізнається. Хоч на хвилину забудь до біса про себе і подумай про померлу подругу. Вибач. Довгий день був.

— Нічого страшного,— відказав я, знову натягуючи ковдру на голову.— Нічого страшного,— повторив я. Та нехай. Нічого страшного він не сказав. Не можу ж я ще й Полковника втратити.

за тринадцять днів після

Всередині був облавок, що сягав Полковнику по груди і відокремлював від власне поліційного відділку, який складався з трьох столів, за котрими сиділи поліціянти у формі, й усі вони розмовляли по телефону.

— Я — брат Аляски Янг,— без тіні збентеження заявив Полковник.— Хочу поговорити з тим, хто бачив, як вона загинула.

Блідий худий чоловік з рудою борідкою швидко закінчив розмову і повісив слухавку.

— Я її бачив,— відказав він.— Вона в мій «крузер» врізалася.

— Можна поговорити з вами надворі? — запитав Полковник.

— Ага.

Він узяв куртку і вийшов за нами; коли він наблизився, я побачив під прозорою шкірою обличчя сині вени. Як на копа, то надворі він буває нечасто. На вулиці Полковник закурив.

— Тобі дев’ятнадцять є? — поцікавився поліцай. В Алабамі у вісімнадцять можна одружуватися (у чотирнадцять — з дозволу батьків), а курити — тільки з дев’ятнадцятьох.

— Оштрафуйте мене. Мені просто треба знати, що ви бачили.

— Зазвичай я чергую з шостої до опівночі, але в той день в нічну зміну попросили вийти. Прийшло повідомлення про вантажівку, що перегородила дорогу, це всього за милю звідси, то я рушив туди і саме під’їхав. Ще з авта не вийшов, краєм ока бачу фари,— а в мене і маячки горять, і сирену я ввімкнув, а її фари так і їдуть на мене, синку, тож я вискочив кулею з авто, а вона в нього вгатилася. Я багато бачив у житті, але такого ще не траплялося. Не звернула. Не загальмувала. Просто врізалася на повному ходу. Я футів на десять відбіг від «крузера», коли вона врізалася. Думав, сам помру, аж ні, ось я.

Вперше теорія Полковника здалася правдоподібною. Невже Аляска не чула сирени? Невже не бачила маячків? Цілувалася зовсім як твереза, думав я. Тож і кермо могла вивернути.

— Ви бачили її обличчя перед тим, як вона врізалася у вашу машину? Вона заснула? — запитав Полковник.

— Цього не скажу. Її я не бачив. Все сталося надто швидко.

— Зрозуміло. Коли ви до авта підійшли, вона була вже мертва?

— Я... я зробив усе можливе. Я до неї одразу побіг, але кермо... ну, я заліз, думав, що як оберну кермо, звільню її, але її вже не можна було живою з машини витягнути. Груди геть пробило, розумієш.

Я здригнувся, уявивши цю картину.

— Вона щось казала? — запитав я.

— Вона вже померла, синку,— сказав поліцай, хитаючи головою, тож я розпрощався з надією почути її останні слова.

— Як ви гадаєте, то був нещасний випадок? — запитав Полковник, а я стояв поруч з ним, похнюпившись від горя, мені хотілося курити, але я не зважувався.

— Я тут служу вже двадцять шість років, п’яних бачив — не злічити, але ніхто ще не напивався настільки, щоб не вивернути. Але не знаю. Слідчий сказав — нещасний випадок, може, так і є. Я на цьому не розуміюся, хлопці. Думаю, тепер це справа її та Господа Бога.

— Наскільки вона була п’яна? — запитав я.— Ну, аналізи робили?

— Так. Два і чотири проміле. Тож вона була п’яна, це точно. Дуже п’яна.

— У машині що-небудь було? — запитав Полковник.— Що-небудь, ну, незвичайне?

— Я пам’ятаю рекламні брошури різних коледжів — в Мені, Огайо, Техасі,— я подумав ще: дівчинка, напевно, з «Калвер-Кріку»,— і мені стало зовсім недобре, вона ж у коледж мріяла вступити. Чорт забирай. А, і квіти. На задньому сидінні лежали квіти. Букет. Тюльпани.

Тюльпани? Я тут-таки згадав, що Джейк прислав їй тюльпани.

— Білі? — запитав я.

— Еге ж,— підтвердив поліцай. Навіщо вона взяла з собою квіти, які Джейк їй подарував? Але на це поліцай відповісти не зможе.— Я сподіваюся, ви дізнаєтеся все, що вам потрібно. Я трохи міркував про це, бо ніколи такого не бачив. Думав, наприклад, що якби я сам на своєму авто з місця б з’їхав, врятувало б це її? Може, вона би встигла прочухатися. Тепер не дізнаєшся. Але, як на мене, геть не має значення, нещасний це випадок чи ні. І так, і так лихо.

— Ви нічого не могли вдіяти,— тихо мовив Полковник.— Ви все зробили, як і слід було, і ми за це вдячні.

— Ну... Дякую. Ідіть додому, бережіть себе, а якщо будуть ще запитання, телефонуйте. Ось вам моя візитівка, як щось потрібно буде.

Полковник поклав візитівку в гаманець зі шкірозамінника, і ми пішли додому.

— Білі тюльпани,— сказав я.— Джейкові тюльпани. Навіщо?

— Торік ми якось із нею і з Такумі пішли в яскиню, на березі росли маленькі білі стокротки, й Аляска раптом залізла у воду по пояс, пішла через струмок і зірвала квітку. Заклала її за вухо; коли я запитав, що це було, вона пояснила, що її батьки завжди в дитинстві вплітали їй у волосся білі квіти. Може, вона й умерти хотіла з білими квітами.

— А може, Джейку хотіла повернути,— припустив я.

— Може. Але я цього поліцая послухав і впевнився, що це все-таки могло бути самогубство.

— Може,