Читати книгу - "В пошуках Аляски"

слід уже дати спокій її душі,— сказав я обурено. На мій погляд, хай що ми дізнаємося, краще все одно не стане, і я знай уявляв, як кермо трощить їй кістки, «груди геть пробило», а вона намагається вдихнути, але не може, і — краще все одно не стане.— А якщо вона справді це зробила? — запитав я Полковника.— Наша провина не зменшиться. Просто ти станеш вважати її егоїстичним стервом.

— Господи, Пампушечку! Ти хоч пам’ятаєш, якою вона була насправді? Вона часом поводилася як справжнє егоїстичне стерво. Це в ній було, і раніше ти це розумів. А тепер ти створив собі її ідеальний образ.

Я мовчки наддав ходу, обігнавши Полковника. Він не міг нічого зрозуміти, адже не він був останньою людиною, яку поцілувала Аляска, не його покинули, та й узагалі, він не я. «До біса»,— подумав я, і вперше мені спало на думку, що мені, здається, ліпше взагалі повернутися додому, покинути це Велике Можливо заради звичних шкільних друзів. Хоч які були недоліки в моїх шкільних друзів у Флориді, вони бодай не вмирали, кинувши мене напризволяще.

Ми вже чимало пройшли, коли Полковник наздогнав мене.

— Я просто хочу знову жити нормально,— сказав він.— Ми з тобою. Все нормально. Веселощі. Ну. Все нормально. І мені здається, що якби ми знали...

— О’кей, гаразд,— перебив я.— Гаразд. Розслідуємо далі.

Полковник похитав головою, а потім усміхнувся.

— Я завжди високо цінував твій ентузіазм, Пампушечку. І вдам, що ти його ще не розгубив, поки він таки не повернеться. А тепер ходімо додому і спробуємо зрозуміти, чому люди викреслюють себе.

за чотирнадцять днів після

знаки можливого самогубства, що їх ми з Полковником знайшли в інтернеті, ось які:

• попередні спроби самогубства;

• погрози накласти на себе руки;

• роздаровування своїх цінних речей;

• пошук і обговорення методів самогубства;

• втрата надії і злість на себе та/або на весь світ;

• людина пише, говорить, читає, малює на теми смерті та/або депресії;

• людина висловлює припущення, що як вона помре, ніхто й не помітить;

• завдання собі тілесних ушкоджень;

• нещодавня втрата друга або родича, в тому числі унаслідок самогубства;

• раптове погіршення в навчанні;

• проблеми з апетитом, безсоння, сонливість, хронічний головний біль;

• вживання (або збільшення вживання) речовин, що змінюють свідомість;

• втрата інтересу до сексу, хббі та іншої діяльності, яка раніше приносила задоволення.

В Аляски було дві ознаки з переліку. Вона втратила матір, хоч і досить давно. Пила вона завжди багато, а в останній місяць життя стала пити ще більше. Вона говорила про смерть, але завжди наче напівжартома.

— Я теж постійно жартую на тему смерті,— мовив Полковник.— Минулого тижня, наприклад, пожартував про те, що не можна повіситися на краватці. Але я на той світ не збираюся. До того ж Аляска нічого не роздаровувала, а до сексу інтересу однозначно не втрачала. Це ж як треба секс любити, щоб на твій худий зад зазіхнути.

— Дуже смішно,— сказав я.

— Знаю. Боже, я геній. І оцінки вона мала високі. І не пригадую, щоб вона говорила про самогубство.

— Одного разу було на тему цигарок, не пам’ятаєш? «Ти куриш для задоволення. А я — щоб померти».

— Це був жарт.

Але потому як Полковник зачепив мене, я, можливо, намагаючись довести йому, що я пам’ятаю Аляску такою, якою вона була насправді, згадав усі ті випадки, коли у неї різко псувався настрій, коли вона відмовлялася відповідати на запитання зі словами «як», «коли», «чому», «хто» і «що».

— Вона іноді бувала дуже люта,— міркував я вголос.

— А я — ні? — заперечив Полковник.— Я теж лютий, Пампушечку. Та й ти останнім часом не взірець безтурботності, але ти ж не збираєшся руки на себе накласти. Стривай, чи збираєшся?

— Ні,— відказав я. Але, можливо, справа була винятково в тому, що Аляска не вміла загальмувати, коли треба, а я не можу натиснути на газ. Може, в ній просто була дивна відвага, якої бракує мені, але — ні, я не збирався.

— Радий чути. Отож, у неї траплялися різкі перепади настрою, вона горіла й вигоряла. Але почасти це все було через історію з Марією. Пампушечку, коли Аляска з тобою цілувалася, вона точно про смерть не думала. А потім вона заснула, а збудив її телефон. Отже, або вона прийняла рішення про самогубство в період поміж цим дзвінком і аварією, або це все ж таки був нещасний випадок.

— Але навіщо їхати вмирати за шість миль від школи? — запитав я.

Він зітхнув і похитав головою.

— Вона любила вдавати таємничість. Може, їй так захотілося.

Тут я засміявся, а Полковник мовив:

— Що таке?

— Та я подумав: як можна на повній швидкості влетіти в поліційне авто з увімкнутими маячками? А потім зрозумів: та просто з ненависті до представників влади!

Полковник теж засміявся.

— Ой, дивіться-но, Пампушечок пожартував!

Все здавалося майже нормальним, а потім раптом подія мов знову повернулася, і я знов опинився в спортзалі: вперше чую про те, що сталося, й у Орла сльози крапають на штани,— і я перевів погляд на Полковника і подумав: ми останні два тижні тільки й робимо, що сидимо на нашій поролоновій канапі, бо Аляска все зруйнувала. Такий злий, що навіть плакати не міг, я сказав:

— Я за це ненавидіти її починаю. А я не хочу ненавидіти. Який зиск із цього, якщо це тільки до ненависті веде?

Аляска й далі відмовлялася дати нам відповіді на питання «як» і «чому». Їй важливо було зберігати ауру таємничості.

Я нахилився, звісивши голову між колін. Полковник поклав мені руку на спину.

— Справа в тому, що відповіді є завжди, Пампушечку,— сказав він, гучно випустив повітря між стиснутими губами, а голос його затремтів від злості.— Відповіді є завжди. Просто треба трішки кмітливості. В інтернеті пишеться, що самогубці зазвичай керуються ретельно продуманим планом. Тож це, очевидно, не було самогубством.

Мені було ніяково від того, що минуло аж два тижні, а я і досі не міг зібратися, тоді як Полковник тримався стоїчно, тож я випростав спину.

— О’кей, гаразд,— погодився я.— Це було не самогубство.

— Але думати, що це був нещасний випадок, теж якось не виходить.

Я зареготався.

— Далеко ми просунулися.

Наші