Читати книгу - "Брама Абаддона, Джеймс С. А. Корі"

на нього, а потім на підмосток, де він стояв разом із Сержем та

Корін. Обличчям Алексі сковзнув стурбований вираз. Важко

було сказати, що він думав.

— Не можу зараз, — промовив торговець, піднімаючи та

показуючи їм широкий вологий лист. — У мене саме процес.

Бугай кивнув і повернувся до Сержа:

— Ви обоє лишаєтеся тут. Не дозволяйте йому нікуди

відлучатися. Я зараз повернуся.

— Са са, бос, — кивнув Серж.

Роздягальня розташувалася під палубою. До неї можна було

потрапити, спустившись по сходнях і проминувши іще один зал.

Зеленого, горохового, кольору шафки для особистих речей

колись було витягнуто зі стіни, повернуто на дев’яносто градусів

і поставлено на місце, щоби прилаштуватися під вектор тяги.

Там, де шафки сіли назад нерівно, досі по краях стирчали

напливи й бульби замазки. На лаві сиділо ще двоє техніків-водоочисників різного ступеня вдягненості. Вони говорили

й фліртували одне з одним, коли в кімнату зайшов Бугай. Він їм

посміхнувся, кивнув і пройшов до шафки в дальньому кінці. Вже

на місці він розвернувся.

— Чиє це? — запитав Бугай.

Двоє техніків перезирнулися.

— Та нічиє, — відповіла дівчина і щільніше застібнула

комбінезон. — Більшість із них порожні.

— Ну, то гаразд.

Бугай набрав майстер-код і потягнув на себе дверцята.

Всередині лежала спортивна сумка сіро-зеленого кольору, у спортзалі він би й сам зберігав у такій свій звичайний одяг.

Бугай провів пальцем по замку. Близько сотні флаконів із

жовто-білим порошком, трохи більшої зернистості, аніж сухе

молоко. Він застебнув сумку назад і одягнув її на плече.

— Якісь проблеми? — запитав чоловік-технік. Голос був

обережний, але не наляканий. Радше зацікавлений. Збуджений.

Що ж, Гос подь любить допитливих ґав, і Бугай теж любив.

— Маєрсон-Фройд щойно закрив свій гендель із підспудного

продажу порошку піксі, — відповів Бугай. — Думаю, варто піти

розказати товаришам, еге ж?

Звівши брови, техніки перезирнулися між собою. Бугай

вийшов. Біля резервуара з водоростями він кинув сумку на

підлогу, показав рукою на Алексі, потім на підмосток. Усе те

саме, що й першого разу. Цього разу Алексі спохмурнів. Бугай

чекав, поки технік чвалав по глибокій воді й вилазив нагору.

— У чому справа? — запитав Алексі. — Що в сумці?

Бугай повільно мотнув головою. Тільки раз. Розчарування на

обличчі Алексі було його зізнанням. Хоча Бугаєві воно потрібно

й не було.

— Послухай, есе, — промовив він. — Просто хочу, щоб ти знав.

Мені шкода.

І зацідив Алексі в ніс. Під кулаком хруснули хрящ і кістка, й здивований рот техніка залив яскравий фонтан крові.

— Запхніть його в кузов, — скомандував Бугай. — Так, щоби всі

навколо бачили.

Серж і Корін обмінялися поглядами, дуже схожі на парочку із

роздягальні.

— Нам до камер, бос? — запитав Серж тоном людини, яка

наперед знала відповідь.

— А в нас є камери для ув’язнення? — поцікавився Бугай, закидаючи сумку на плече.

— Та не те, щоби є.

— Значить, нам там і робити нічого.

По дорозі назад Бугай планував об’їхати всі найбільш людні

громадські місця корабля між його носом і кормою та

зовнішніми краями обшивки. Вже пішов поголос, і глядачів

було чимало. І коли Алексі не голосив пронизливо, то просто

горлав або вимагав зустрічі з капітаном. Раптом у глибинах

пам’яті Бугая спливла картинка з дитинства, коли він бачив, як

на бойню тягнуть порося. Він не згадав, коли саме це

трапилося — просто пам’ятав, цей спогад існував сам по собі, ніяк не пов’язаний із рештою його життя.

До шлюзу вони добиралися майже пів години. Зібрався

натовп, маленьке море облич, переважно великих голів

і довготелесих тіл. Поясани дивилися, як землянин убиває

одного з них. Бугаю було начхати. Він набрав свій код, відчинив

внутрішній люк, підійшов до кузова електрокара і водноруч

виважив Алексі з нього.