Читати книгу - "Солодка цукерочка для боса , Вікторія Вецька"

— І він так просто... віддав мене вам? — голос тремтів від здивування і ледь стриманого обурення.

Мама на мить замислилася, погляд її став відсутнім.

— Він був у розпачі. Йому було страшно, він не знав, як впоратися з усім самотужки. Я думаю, він вважав це найкращим рішенням для тебе, — м’яко відповіла вона.

— І де він зараз? — запитав я, не впевнений, чи хочу знати правду. — А як батько міг погодитися взяти чужу дитину?

— Віталій, напевно, десь у Києві... Можливо, він почав нове життя, — вона говорила тихо, обережно добираючи слова. — А Борис... Він завжди мріяв про сина. І коли побачив тебе, то одразу зрозумів, що ти саме той, кого ми чекали.

Я втупився у підлогу, намагаючись переварити почуте. Стільки років я жив у впевненості, що знаю все про свою родину, а тепер ці слова розбили мою реальність на шматки. Мене віддали. Але чому? І чи насправді все було так просто, як вона каже?

— Ти весь час знала правду, і навіть словом не обмовилася. Навіть тоді коли я виріс! А якби батько не сказав мені перед смертю? Я б і далі продовжував жити в цій брехні?  — запитав я, дивлячись на неї злим поглядом.

Мама нервово погладила край свого светра, не дивлячись мені в очі.

— Ми давали тобі все, що могли, — заперечила вона, дивлячись прямо в мої очі вперше за весь цей час. — Борис любив тебе, як рідного. Ти мав батька, ти мав дім...

— Але це не була правда! — перебив я її. — Все моє життя будувалося на брехні. Мене позбавили можливості знати, звідки я, хто я насправді...

Мама здригнулася від мого крику, і на мить у її очах з’явився той самий розпач, який я завжди помічав у дзеркалі, коли сумнівався у своєму минулому.

— Я хотіла тобі добра, — вона почала плакати, але я відвернувся, не бажаючи бачити її сліз. — Повір, я робила все, щоб ти був щасливим.

— Щасливим? — гірко засміявся я, ніби це було найбільш абсурдне слово у світі. — Як можна бути щасливим, не знаючи правди про своє походження?

— Ми боялися, що це змінить твоє ставлення до нас, як до батьків, і ти почнеш шукати біологічного батька. Але, що б там не сталося, для мене ти завжди будеш моїм сином! — заявила мама, її голос звучав зворушливо, але я знав, що ці слова нічого не змінять у реальності.

— А ти моєю мамою. — Я відповів без емоцій, наче ці слова були лише формальністю, але насправді вони були вимовлені з душею. — Вибач, що так підло вчинив з тобою.

— Все добре, — відповіла вона, але я одразу помітив у її очах щось більше, ніж просто втома. Це була прихована тінь незадоволення, та й голос її прозвучав натягнуто.

— Хоча, — додала вона після паузи, — якби не Міша, я б не впоралася. Він дуже хороший. Йому б знайти таку ж хорошу дівчину. Та й тобі, заодно.

— Я якось обійдуся, — відрізав я, холодно всміхнувшись краєм губ.

Її погляд на мить затримався на моєму обличчі, ніби вона хотіла щось ще сказати, але лише зітхнула. Однак тиша не тривала довго.

— Богдане, — почала вона з тією нудотною відвертістю, якої я завжди уникав. — Я знаю, що ти хочеш створити сім’ю. Мати дружину, дітей...

Я відвів погляд, вдивляючись у вікно, ніби там було щось важливе. За ним тягнувся пожовтілий сад.

— Але ти боїшся, що все повториться, — продовжувала матір, ніби їй було байдуже, що я більше не слухаю. — Боїшся втратити дитину чи знову пережити зраду. Але, повір, не всі жінки такі, як Уляна. Є ті, хто зможе зробити тебе щасливим. Потрібно лише придивитися...

— Ти не розумієш, — перервав я, голос мій залишався рівним, але в ньому прослизнула металевість. — Щастя — це ілюзія. Досвід навчив мене не будувати замків із піску.

Мама хотіла заперечити, але я зупинив її одним коротким поглядом.

— Знайти «ту саму»? — я гірко всміхнувся. — Це казки для тих, хто не встиг побачити справжнє обличчя життя.

Знову запанувала тиша. Вона дивилася на мене, ніби намагалася знайти хоча б одну тріщину в моїй масці. Але маска сиділа міцно. Мати стиснула губи, ніби ковтнула щось гірке. Я знав, що її слова — спроба достукатися до мене, але ці розмови більше не мали влади над моїм серцем. Почуття? Вони лише зброя, яку інші використовують проти тебе, коли ти найменше цього чекаєш.

— Ти не можеш все життя ховатися за цим... — вона все ж наважилася продовжити. — За цією маскою холодності й контролю.

Я хмикнув:

— Можу. І буду.

— Це лише захист, Богдане. Ти так боїшся знову відчути біль, що не даєш собі шансів. Але рано чи пізно, — вона нахилилася трохи вперед, спрямувавши на мене погляд, — те, від чого ти втікаєш, наздожене тебе. І вже тоді буде пізно.

— Ти так впевнена в цьому? — Я підняв одну брову, але внутрішньо вже готувався завершити цю розмову.

— Просто подумай, — м’яко промовила вона, знизуючи плечима. — Ти не той син, якого я знала раніше. Тоді ти вмів довіряти.

Це влучило глибше, ніж я очікував. Спогади майнули перед очима: голос Уляни, дитячий сміх, їхні обличчя, а потім — порожнеча. Я поворушив пальцями, ніби хотів прогнати цю тінь, але вона впивалася в мене, мов холодний вітер.