Читати книгу - "Розлучення. Він кохає іншу, Альбіна Яблонська"

Мама повелася дивно.

Коли дізналася про Рому.

Варто було заїкнутися про те, що я зустрілася зі Ждановим після п'ятнадцяти років перерви. Як вона впала в ступор і почала говорити якісь незрозумілі речі.

Ніби було щось таке, про що я не знала.

Та коли спробувала з'ясувати, у чому річ, мама вдала, що все гаразд.

Переконала мене, що просто була здивована новиною про Рому, як і я сама. Не очікувала, що він повернеться з Німеччини. Теж не розуміла, навіщо йому це знадобилося.

Казала, що погіршало від спеки на кухні.

І язик просто заплітався.

Однак мене не полишало відчуття, що моя мати хотіла розповісти мені ще дещо. Щось таке, що могло б змінити моє ставлення до Романа.

Тільки що це?

Між нами повисла незручна мовчанка.

І лише дзвінок Давида розрядив обстановку.

— Алло, — прийняла я вхідний. — Навіщо телефонуєш?

— Телефоную просто так, — відповів чоловік. Поки що законний чоловік. Та це була чиста формальність. — Хотів побачитися.

— Навіщо? Побачимося на засіданні суду. Якщо ти забув — це буде у вівторок. Наступного вівторка. О третій годині. Не забудь приїхати. Там ти зможеш висловити все, що наболіло. У суді ти зможеш заперечувати, не погоджуватися, ставити запитання... Через мого адвоката, — додала я жорстко. І вирішила закінчити цю безглузду бесіду. — У мене на цьому все. Прощавай.

— Я хочу тебе побачити. Тебе і дітей. Ви вдома?

— Ти не побачиш їх, поки я не узгоджу з суддею графік ваших побачень. А якщо будеш тиснути, то я приправлю нашу історію гострими фактами — про те, як ти негативно впливаєш на наших дітей і погрожуєш їхній матері!

— Стій-стій-стій! Не кидай слухавку... Ти вдома?

— Ні, я не вдома. І не здумай приїжджати.

— Я вже їду, Яно. Тільки скажи, де ти.

— Давид. Я не вдома, — фиркнула я з роздратуванням. Але витерла лоб від крапель поту. І сказала правду. — Я в мами.

— Тільки ти одна?

Заглянувши в сусідню кімнату, де за столом малювала Ава, я кивнула і збрехала.

— Так. Одна.

— Де діти?

— Назар на тренуванні. 

— А Аврора?

— Ава в школі. У групі подовженого дня. Я якраз збираюся за нею їхати. Тож ніколи з тобою балакати. Бувай.

— У мене для тебе дещо є, — поспішив він закинути гачок. Щоб я не відключилася.

— Що саме?

— Є тема для розмови. І я тобі дещо привіз.

— Що це?

— Не по телефону... Спустися у двір. Я під'їжджаю. Коли вийдеш — усе поясню.

Я вийшла з дому і побачила його машину.

Темно-синя. Висока. Діти її любили.

Усередині багато місця. Величезний багажник.

Можна хоч велосипеди закинути, хоч кавунами закупитися на ринку. Хоч надувний матрац покласти і з'їздити на риболовлю.

Багато було спогадів із цією машиною.

Але тепер це минуле.

Звичайнісінька рефлексія за тим, чого вже ніколи не буде.

З часом це зникне.

Я впевнена.

— Через що переполох? — запитала я, коли він вийшов із машини.

Чоловік вийняв із кишені білий конверт і простягнув його мені.

— Ось. Візьми.

Я зазирнула всередину — там були гроші.

Приблизно місячний бюджет. Може, більше.

І на їжу, і на побутові потреби.

— Що це?

— А на що схоже?

— Схоже на те, що ти намагаєшся мене підкупити. В обмін на можливість бачитися з дітьми.

Він усміхнувся і відвів очі.

Тому що я влучила в десятку.

Як він плоско підійшов до питання.

Просто гроші. Дати мені грошей.

Щоб я замовкла і не пред'являла претензій.

— Може, ми не будемо все це робити?

— Що "це"?

— Тягти дітей до суду. Усе ділити. Рахувати аліменти і... — Зробив він паузу, щоб порадувати мене головним. — Розлучатися.

На мить я подумала, що він жартує.

— Ти це серйозно? Ти справді вирішив, що твої подачки щось змінять?

— Я не хотів тебе принизити або підкупити. Просто це мій обов'язок — допомагати вам грошима. Я і далі вас забезпечуватиму... Мені для цього не потрібна постанова суду про виплату аліментів. — Він обійняв мою долоню і "повернув" її назад. Разом із грошовим конвертом. — Візьми їх.

— Ні, — мотнула я головою. І знову простягнула гроші. — Віддаси їх у суді. Щоб це зафіксували як частину аліментів.

— Я не хочу навіть чути це паскудне слово. Ніяких аліментів, Яно. Просто візьми їх... Я наполягаю.

— Мені не потрібні ці гроші. Забери їх. Інакше я викину їх у смітник.

— Не поводься, як дитина! — психанув Давид. — Це чесно і важко зароблені мною гроші! Я не дозволю тобі розкидатися ними!

— Ну то забери свої "чесні й важкі" гроші — витрать їх на свою хвойду та її байстрюка!

Дверцята машини відчинилися.

З порога звісилася дитяча ніжка. Потім друга. І хтось обережно сповз по подушці сидіння. Щоб твердо стати на землю і вийти назовні.

— Ти не могла без цього, правда? — Давид покартав за слова і покликав до себе дитину. — Авдій. Ходи до мене. Усе добре... Іди сюди.

Хлопчик несміливо підійшов.

І сховався за Давидом.

— Привіт, — сказала я тихо. — Як справи?

Він дивився на мене так само, як того вечора. У клубі. Коли я бачилася з ним випадково.

Коли мріяла вбити його матір.

За те, що зруйнувала мій шлюб.

І забрала в моїх дітей рідного батька.

А в мене самої — коханого чоловіка.

— Візьми їх, — так само тихо сказав Давид. — Я тебе прошу... Не заради себе — заради них. Купи нашим дітям щось смачне поїсти. Якийсь одяг. Щось у школу. Та хоч іграшок накупи. Можеш не казати їм, що це батько дав. Просто зроби це. Прошу. Не змушуй мене шукати термінал і класти ці гроші самостійно тобі на картку. Просто візьми їх і витрать, як вважаєш за потрібне.

— Бачу, ти входиш у роль багатодітного батька... Схоже, тобі байдуже — чиї діти. Готовий няньчити кого завгодно. Хоч і чужу дитину.