Читати книгу - "Занулення, Вільям Форд Гібсон"

У двері постукали.

— Марлі? Ви там? Що трапилося?

Голос Пако.

Вона запхала номер за пояс джинсів і обернулась, зустрівшись із його спокійним серйозним поглядом.

— Тут Ален, — сказала. — Мертвий.

19. Гіпермарт

Востаннє він бачив Лукаса перед великим старим універмагом на Медісон-авеню. Таким він його й запам'ятав — великим чорношкірим чоловіком у діловому чорному костюмі, який саме збирається сідати в чорний лімузин: один чорний лискучий черевик уже на розкішному Ахмедовому килимі, другий досі на потрісканому бетоні тротуару.

Позаду стояла Джекі: обличчя затінене широкими крисами обшитого золотом фетрового капелюха, помаранчева шовкова хустка зав'язана вузлом на шиї.

— Наглядай за нашим юним другом, чуєш? — Лукас вказав набалдашником ціпка в її бік. — У нашого Графа є свої вороги.

— А в кого нема? — спитала Джекі.

— Сам упораюся, — сказав Боббі. Не хотілося, щоб Джекі виглядала тямовитішою, але він знав, що, певно, так і є.

— Постарайся, — сказав Лукас, і вершечок ціпка опинився перед очима Боббі. — Агломерати — це світ навиворіт, любий друже. Багато чого тут не те, чим здається. — Аби проілюструвати сказане, він щось натиснув на своєму ціпку, і з нього миттю, наче ребра парасольки, розклалися довгі металеві шпичаки — гострі й блискучі, мов леза, і тонкі, мов голки. А потім вони зникли, й широкі Ахмедові двері з броньованим дзенькотом зачинилися.

— Блі-і-і-ін, — усміхнулася Джекі. — Лукас досі носиться зі своєю смертоносною палицею. Наче й крутим юристом став, а вулиця досі дається взнаки. Може, це й на краще...

— Юристом?

— Не зважай, сонечко, — глянула вона на хлопця. — Іди за мною, роби, що я скажу, і все буде добре.

Ахмед загубився в густому потоці машин — тільки якийсь велорикша досі дуднів ручним клаксоном услід латунному бамперові.

Поклавши Боббі на плече наманіюорену руку з золотими кільцями, Джекі повела його тротуаром повз сонну купу безхатьків, у світ Гіпермарту, що повільно прокидався.

— Чотирнадцять поверхів, — сказала вона. Боббі присвиснув:

— Усі такі, як цей?

Джекі кивнула, опускаючи ложку з коричневими кристалами кандованого цукру в бежеву піну кави. Вони сиділи на вертких чавунних стільцях за мармуровою стійкою в закутку, де ровесниця Боббі з гребенем фарбованого волосся швидко давала раду кнопкам і важелям старої великої кавомашини з мідними ємностями, паровими ковпаками, конфорками й хромованими крилатими орлами. Стільниця раніше була іншої форми: Боббі помітив, що обтесаний кінець якраз вміщається між зеленими сталевими колонами.

— Подобається? — Вона натрусила на піну меленої кориці з важкої раритетної скляної пляшечки. — Так далеко від Баррітауна ти ще не бував.

Боббі кивнув, намагаючись сфокусуватися на тисячах кольорів та текстур асортименту і на самих полицях. Здається, тут не було ані сліду порядку чи планування. З майданчика перед кавобудкою врізнобіч петляли криві коридорчики. Центрального джерела світла теж начебто не було. За гучними білими газовими ліхтарями сяяли червоні й сині неонові, а в одній із яток, яку саме відчиняв бородань у шкіряних штанях, здається, палали свічки, чиє м'яке світло відбивалося в сотнях полірованих пряжок, що кріпились на старі червоно-чорні килими. Звідусіль чулися ранковий гамір, кашель і відхаркування. Коридором проїхав синій тошибівський робот-прибиральник, тягнучи за собою бувалий у бувальцях пластиковий візок, напханий зеленими мішками зі сміттям. Згори над вічками камер і сенсорів роботові хтось приклеїв велику пластмасову голову блакитноокої усміхненої ляльки, схожої на колись відому симстим-співачку, але не настільки, щоб порушити сенснетівські авторські права. Коли робот проїздив повз, рожева голова з платиновим волоссям, заплетеним блідо-блакитними пластиковими перлами, дурнувато смикалася. Боббі зареготав.

— Добре тут, — сказав, жестом просячи дівчину долити ще кави.

— Хвилинку, гівнюче, — незлостиво відповіла та, насипаючи мелену каву в пощерблену сталеву лійку на шальці ретровагів. — Ти хоч трохи вночі поспала після шоу, Джекі?

— Аякже, — відповіла та, сьорбнувши кави. — Відтанцювала друге відділення й заснула у Джеммера на дивані.

— От би й мені так. Щоразу, коли Генрі бачить, як ти танцюєш, він із мене не зсідає...

Вона засміялась і долила Боббі в чашку з чорного пластикового термоса.

— Ну, — озвався він, коли дівчина знову взялася поратися біля кавомашини, — а що тепер?

— Дуже зайнятий? — Джекі зміряла його прохолодним поглядом з-під облямованих золотом крис капелюха. — Тобі кудись треба? На зустріч спізнюєшся?

— Та ні. Блін. Я просто не розумію — оце і все?

— Що — все?

— Це місце. Ми тут лишаємось?

— На горішньому поверсі. У мого друга Джеммера там клуб. Не певна, що тебе там хтось знайде, а якщо і знайде, непомітно не прокрадеться. Чотирнадцять поверхів яток, і дуже багато хто продає те, що не тримає на виду. Тому допитливих незнайомців тут одразу помічають. А ще тут чимало наших друзів. Думаю, тобі тут сподобається. Корисне місце. Можна багато чого навчитись, якщо не забувати тримати рот на замку.

— Як же ж я навчусь, нічого не питаючи?

— Нашорошуй вуха, от про що я. І будь чемним. Тут є серйозні люди, але якщо не сунути носа куди не слід, усе буде добре. Після обіду, мабуть, приїде Бовуар. Лукас поїхав у Проекти — розказувати йому, що ви дізналися від Фіна. Що ви від нього дізналися, сонечко?

— Що в нього на підлозі лежать три трупи. Нібито ніндзя. — Боббі глянув їй в очі. — Стрьомний він...

— Трупами він зазвичай не промишляє. Але так, стрьомний, твоя правда. Розкажи детальніше. Спокійним рівним голосом. Зможеш?

І Боббі розказав усе, що пам'ятав про відвідини Фіна. Кілька разів Джекі перебивала запитаннями, на які він здебільшого не знав відповідей. Коли вперше назвав ім'я Віґана Ладґейта, кивнула:

— Так, Джеммер про нього розказує, коли згадує старі добрі деньки. Спитаю...

Наприкінці вона вже спиралася на одну з зелених колон, і капелюх упав їй на темні очі.

— Ну?

— Цікаво, — відповіла вона й замовкла.

— Я хочу якісь нові шмотки, — озвався Боббі, коли вони пішки піднялися неробочим ескалатором на другий поверх.

— А гроші в тебе є?

— Та блін! —