Читати книгу - "Занулення, Вільям Форд Гібсон"

сердито вигукнув він, не витягаючи рук із кишень мішкуватих джинсів зі стрілками. — Нема в мене ніяких, у сраку, грошей, але шмоток нових я хочу. Ви з Лукасом і Бовуаром чомусь мене тут тримаєте, так? Я втомився від цієї страховинної сорочки, яку мені видала Рія, й від цих штанів, які ніби от-от упадуть мені з гузна. А тут я опинився, бо Дві-На-День, цей жебрацький хрін, захотів ризикнути моєю сракою, аби Лукас і Бовуар змогли випробувати свою бісову програму. Думаю, мені за таке вже, нахрін, можна купити якісь шмотки?

— Можна. Ти ось що, — відповіла вона, помовчавши, й показала на китаянку в вицвілих джинсах. Та саме підіймала пластикову загородку, за якою ховався десяток стояків, завішаних одягом. — Бачиш Лінь? Вона моя подруга. Вибери собі щось, а ми з Лукасом потім із нею домовимося.

За півгодини він вийшов із завішаної ковдрами примірочної в індояванських дзеркальних льотних окулярах і широко усміхнувся до Джекі.

— Оце так крутота.

— Ага. — Вона замахала рукою, мов віялом, так ніби поряд було щось неймовірно гаряче. — Що, не сподобалась сорочка, яку тобі Рія позичила?

Боббі опустив очі на нову чорну футболку з квадратною голодекою на грудях, котра, ніби несучись крізь матрицю, протинала розмиті ґратчасті лінії.

— Ага. Надто наляписта...

— Ага, — кивнула Джекі, розглядаючи вузькі чорні джинси, масивні шкіряні черевики, по-космічному зібгані гармошкою на щиколотках, і чорний шкіряний армійський ремінь із двома паралельними рядами пірамідальних хромових заклепок. — Так ти більше схожий на Каунта. Ну що ж, Каунте, ходімо, покажу тобі диван у Джеммера, де можна поспати.

Він підозріливо покосився на неї, не виймаючи великих пальців із передніх кишень чорних «Левісів».

— Самому, — додала. — Не бійся.

20. Політз Орлі

Пако ВІВ «Сітроен-Дорньє» униз Єлисейськими полями, північним берегом Сени, а тоді кварталом Ле-Алль. Марлі відкинулась на неймовірно м'яке шкіряне сидіння, ошатніше, ніж її брюссельське пальто. І відключила голову — разом зі всіма почуттями. Будь очима, сказала собі. Ти — просто очі, доки твоє тіло рівномірно притиснуте до сидіння цієї непристойно дорогої швидкої машини. Пролетіли повз площу Невинних, де проститутки огризалися до вдягнених у комбінезони водіїв вантажних говерів. Пако легко маневрував вузенькими вуличками.

— Чому ви сказали «не роби так зі мною»? — Він зняв руку з керівної консолі й поправив навушник.

— А навіщо ви підслуховували?

— Бо це моя робота. Я відправив на двадцять другий поверх вежі навпроти жінку з параболічним мікрофоном. Якби квартирний телефон працював, ми б використали його. Вона піднялася, відчинила двері вільного помешкання на західному боці вежі й спрямувала свій мікрофон якраз вчасно, щоби почути ваше «не роби так зі мною». І ви були самі?

— Так.

— Він був мертвий?

— Так.

— Чому ж ви тоді це сказали?

— Не знаю.

— Хто, по-вашому, щось із вами робив?

— Не знаю. Може, Ален.

— Що він робив?

— Помер? Усе ускладнив? Самі думайте.

— Непроста ви жінка.

— Випустіть мене.

— Я відвезу вас до подруги...

— Зупиніть машину.

— Я відвезу вас до...

— Сама дійду.

Низький сріблястий автомобіль припаркувався біля узбіччя.

— Я подзвоню вам у...

— Добраніч.

— Ви певні, що не хочете кудись на курорт? — спитав містер Палеолоґос, худий і елегантний, немов богомол, у своєму білому піджаку. Сиве волосся було надзвичайно дбайливо зачесане назад. — Це дешевше і значно веселіше. Ви дуже мила дівчинка.

— Перепрошую? — відволіклася вона від споглядання вулиці за дощовим вікном. — Я — хто?

Його французька була незграбна, жвава, з дивними інтонаціями.

— Дуже мила дівчинка. — Він стримано усміхнувся. — Чи не хотіли б ви відпочити у кластері Мед? Серед ровесників? Ви єврейка?

— Перепрошую?

— Єврейка. Ви єврейка?

— Ні.

— Погано, — відповів він. — Ваші вилиці пасували би молодій вишуканій єврейці... У мене є чудова пропозиція: п'ятнадцять днів у «Джерусалем Прайм», надзвичайні умови за такі гроші. Ціна включає оренду скафандра, триразове харчування і прямий рейс із тору «Японських авіаліній».

— Оренду скафандра?

— У них там у «Джерусалем Прайм» іще не готова атмосфера, — пояснив містер Палеолоґос, перекладаючи стосик тонкого рожевого паперу з одного краю столу на інший. Його офіс був крихітною кімнаткою з голограмами Пороса й Макао. Марлі обрала це агентство через його цілковиту непомітність і через те, що сюди можна було зазирнути, не виходячи з невеликого торговельного комплексу на найближчій до Андреа станції метро.

— Ні. Курорти мене не цікавлять, мені треба сюди. — Марлі показала пальцем на зморщену синю обгортку з-під пачки «Ґолуазів».

— Ну, що ж, — сказав він, — я, звісно, можу вам це влаштувати, але списку доступного житла в мене нема. Ви зупинитесь у друзів?

— Я їду у відрядження, — нетерпляче відповіла Марлі. — І мушу відлітати якнайскоріше.

— Дуже добре, дуже добре, — пробурмотів містер Палеолоґос, беручи з полиці над столом недорогий портативний термінал. — Номер вашої кредитки, будь ласка?

Вона полізла в чорну шкіряну сумочку й дістала товсту пачку нових єн, які витягнула з сумки Пако, поки той обстежував квартиру, де помер Ален. Гроші були стягнені напівпрозорою червоною гумкою.

— Я хочу заплатити готівкою.

— Мамо рідна, — прошепотів містер Палеолоґос, торкаючись верхньої купюри ісінчиком рожевого пальця, ніби страхаючись, що вся пачка зараз зникне. — Ясно. Розумієте, зазвичай я так справи не веду... але, думаю, щось можна придумати...

— Швидше, — квапила вона, — швидше...

— Розумію, — глянув він на неї. — Скажіть, будь ласка... — його пальці заклацали клавіатурою терміналу, — під яким іменем ви хочете подорожувати?

21. Час мандрів

Прокинувшись у тиші будинку, Тернер почув, як співають пташки у кронах яблунь зарослого саду. Спав він на поламаній розкладачці, що стояла у Руді на кухні. Коли набирав у чайник води з пластикових труб, що тяглися від дахового контейнера, ті гули й шаруділи. Поставив чайник на плиту й вийшов на веранду.

Вісім машин Руді стояли рядком на гравії, вкриті росою. Коли Тернер спустився сходами, крізь відчинені ворота забіг один із робопсів, поклацуючи чорним ковпаком у ранковій тиші. Спинився, помахав спотвореною головою, розбризкуючи слину, й поквапився кудись за ріг веранди.

Тернер зупинився біля капота тьмяно-рудого джипа «Сузукі» з водневим конвертером. Мабуть,