Читати книгу - "Ходімо зі мною, Анастасия Хэд"

А з жінками, що сидять на попі рівно й думають, що чоловік з’явиться сам, — зовсім інша історія. Не треба чекати. Виходьте на вулицю, знайомтесь, зустрічайтесь. Бо якщо нічого не робити — нічого й не станеться. Не кидайте, звичайно, хлопця після першої ж помилки з його боку. Чоловіки — як шматок мармуру. Саме з нього ми повинні висікти ту статую, з якою проживемо все життя. А буде це статуя Аполлона чи пісяючого хлопчика — залежить від ваших старань. Можливо, я не права й мене закидають помідорами, але ми всі люди й маємо право на помилку. Та все ж помилка помилці — різниця, і всюди мають бути межі.

До чого це я розвела цю демагогію? За моє життя в мене було кілька «стосунків».

Юнацьке кохання — прекрасне й усеохопне почуття. Тобі здається, що весь світ сконцентрований у цій людині. Прямо як у мене зараз. Іноді здається, що моє кохання до Ярика дуже вже схоже на юнацьке. Моє ж перше кохання закінчилося розставанням на першому ж курсі універу, коли відстань виявилася нездоланною перешкодою для почуттів.

Університетське кохання — окремий вид закоханості. Поки ви в гучній компанії, поряд купа друзів — вам добре разом, але залишитесь наодинці — стає смертельно нудно й виявляється, що й поговорити нема про що.

Про моє останнє перед Яриком кохання й говорити нічого. Самі все прекрасно знаєте. Я — людина, яка не прощає зрад. Якою б не була ситуація. Чоловіки знайдуть відмовку типу: був п’яний, біс поплутав. Це все дурниця. Якщо любиш людину — не підеш кувиркатися з кимось іншим, і крапка.

Ось. Завершуючи свій монолог на тему кохання, який я прокручувала в голові, поки чекала повернення Ярика. Зараз я щаслива. І хай буде, що буде. Можливо, я трохи наївна й вірю у велику силу цього прекрасного почуття, але такий у мене зараз період, не судіть строго. Я вірю, що це моє останнє кохання, і в нас усе буде добре. Хочу провести з ним решту життя, завести собачку — як аперитив перед дітьми. Хочу засинати й прокидатися разом. Готувати для нього. Заспокоювати його. Любити…

Треба ж, як повільно тече час в очікуванні. А саме тієї миті, коли в замковій щілині весело скрипне ключ.

— Ярик! — я прилипла до мого рідного коханого, щойно він з’явився на порозі.

А він стояв, роззявивши рота, й не міг вимовити й слова.

— Як?

— Що — як?

— Як ти втекла від Лукаса?

— Ооо, це довга історія…

На відміну від Марка, Ярик не сміявся. Він був дуже здивований. І це я ще про привида не розповіла — уявляю їхні обличчя.

— Не розумію. Дивно, дуже дивно.

— Схоже, він вирішив, що вона потонула.

— Ти що, не радий?

Ярик схопив мене в обійми й засипав поцілунками — ледве вирвалася.

— Як ти можеш таке казати. Я вже налаштувався на довгі пошуки. Не знав, жива ти чи ні. Зовсім відчаївся… А ти тут, ціла й неушкоджена. Не уявляю, як усе так чудесно вирішилося, але я вдячний, що ти знову поруч.

— Годі вже обійматися! У нас ворог на порозі, а ви тут цілуєтесь.

Ярик навіть не здивувався присутності Марка.

— Дякую, що повернувся, — він поплескав Марка по плечу.

— Куди ви без мене. Зжерли б же вас.

Я здивовано підняла брову, Ярик закотив очі.