Читати книгу - "Ходімо зі мною, Анастасия Хэд"

Глава 19

Лія
Просто інстинкт і кілька секунд на рішення.
Я встала на сидіння й стрибнула у воду. Ідіотка! Про що я тільки думала?!
Можливо, про те, що рабство — для мене не найкращий варіант?
Вода виявилась прохолодною. Я безуспішно борсалась, але зв’язані за спиною руки заважали виринути. Я повільно опускалась на дно. Вода була каламутна, повітря все менше, але я ще при тямі. Світло? Яскраве й тепле. Невже це світло в кінці тунелю? Та ні ж бо. Воно наближалося, змушуючи мене з останніх сил відчайдушно відбиватися в протилежний бік.
Примарна жінка, яку оточувало це сяйво, лагідно всміхалась. Її довге світле волосся розпливалося у воді, як павутиння, і плавно коливалося довкола неї. Довга біла сукня гарно майоріла, ніжно обгортаючи її струнку постать. Вона простягнула до мене руки. Я боялась. Але смерті боялась ще більше, тож обережно спробувала підпливти до неї. Побачивши мої намагання, дух схопив мене за плечі й потягнув угору.
— Сміливіше, Ліє, — не ворухнувши губами, промовив дух.

Ще трохи — і я, наче тюлень, гепнулася на кам’яні сходинки. Викашлявши всю воду, що потрапила до легень, я помітила, що дух усе ще тут. Оглянувшись, я не виявила катера з Лукасом на борту, та й місце відрізнялося від того, де я стрибнула у воду. Я не розуміла, у чому справа, але на душі було спокійно. Жінка чекала, ширяючи над землею.

— Дякую, — прохрипіла я.

Вона схилила голову в знак прийняття подяки. І тут мене осінило: я ж знаю її.

— Ти... Там, у лісі — це теж була ти?

Я впізнала її тихий мелодійний голос, такий ніжний і заспокійливий.

— Так, — луною рознеслося в мене в голові.

— Хто ти? Чому допомагаєш мені?

Раптом жінка перестала усміхатися й з осторогою поглянула мені за спину.

— Згодом, — почулося, і вона розтанула, мов димка.

А я все так само сиділа по пояс у воді з кайданками на зап’ястях. Треба було терміново вибиратися. Сходи виявилися на диво слизькими.

Мене підхопили сильні руки й витягли на сушу. Я не могла в це повірити! Невже?

— Як ти примудряєшся з такою завидною постійністю влипати в халепи? — кисла міна Марка була для мене нагородою.

— Ну вже вибач, що ледь не здохла, — бісить, блін.

Зі скреготом розлетілися кайданки. Ох і сила, ніколи б не подумала.

Наткнулася на його задумливий погляд.

— Що?!

— Та так. Думаю. Що він у тобі знайшов?

— Та пішов ти! — я поправила прилиплу до тіла сукню й гордою ходою мокрої курки рушила в бік нашої квартири — де б вона не була. Так, топографічний кретинізм — річ дуже сумна.

— Ох, ох. Велика біда.

Як би мене не бісив Марк, усе ж було приємно, що поряд хтось знайомий, майже друг.

— Звідки ти тут узявся? — раптом спала на думку думка, що Марк залишив нашу веселу компанію.

— Та так, проїздом. Розкажеш, як тебе занесло ввечері скупатися в каналі? І де твій суджений?

Я коротко описала ситуацію, чим дуже потішила Марка. Сміявся він довго.

— Ааа, блін, Жанка у своєму репертуарі. Стара звичка продавати людей, які перейшли їй дорогу, в рабство. Кумедно!

А мені було не до сміху.

— Ти хоча б розумієш, що зі мною сталося?

Його реакція мене трохи збентежила. Так, у нас не надто теплі стосунки, але я не думала, що мої сумні пригоди так його потішать.

Особисто мені хотілося спалити цю відьму на вогнищі на центральній площі, але я — людина відхідлива, заспокоюсь. Чого не скажеш про Ярика.

— Я їй не заздрю, — уже серйозніше сказав Марк. — Ярик не любить, коли зачіпають його близьких.

Чомусь я йому повірила. За той час, поки ми з моїм коханим разом, я зрозуміла, що він дикий власник і не пробачає, коли чіпають його «іграшки». Хай порівняння й кривеньке, але, по суті, дуже точне.

У квартирі було порожньо. Марк безуспішно намагався додзвонитися до Ярика — телефон вимкнений.

— Почекаємо тут. У будь-якому разі повернеться по речі.

Марк мав рацію. А поки я привела себе до ладу: переодяглася, висушилася. І за чашкою кави вирішила вивідати у нашого друга якісь таємниці. Не пропадати ж часу даремно.

Для роздумів.

Хто для вас, дорогі пані, ідеальний чоловік? Той, хто приносить каву в ліжко вранці? Засипає вас подарунками з приводу і без? Готує вечерю при свічках, стоячи біля плити в одному мереживному білому фартушку, як у рекламі цукерок Bonjour? Романтик, що робить кожне побачення неповторним? Принц, який пізно ввечері запрошує вас на побачення, стоячи в хиткій кабінці крана біля вашого балкона на восьмому поверсі з букетом троянд? Чи грізний альфа-самець, який хоче вас будь-де й завжди? Ловелас, що знає всі ваші таємні мрії та втілює їх у життя?..

Не знаю, хто для вас той самий, справжній чоловік. Мій же — сильний, вольовий, людина, на яку можна покластися в будь-якій ситуації. Він не ховатиметься за дверима, коли ти лежиш хвора, щоб раптом не заразитися. Він триматиме твоє волосся, коли ти трохи перебрала і обіймаєш унітаз. Він триматиме твою руку й масажуватиме спину, коли ти терпітимеш перейми в пологовому. Він бурчатиме й робитиме вигляд, що злий, коли ти принесеш додому бездомне кошеня, якому кілька днів від роду. Але вже за кілька днів почне годувати його замість тебе з пляшечки з крихітною соскою. «За чоловіком — як за кам’яною стіною» — не багатьом щастить знайти такого. А шкода.

Бо ж так хочеться, щоб кожна жінка в світі почувалася повноцінною й захищеною. Щоб у кожної був романтик-самець-герой-принц, який любитиме її до нестями. Але це не означає, що жінка має сидіти, склавши лапки, й користуватися своїм становищем, якщо таке щастя їй привалило, або чекати принца на білому коні, якщо нікого немає.

Чоловік самодостатній, якщо жінка поруч із ним усяко підтримує його. Навіть коли в нього депресія. Так-так, панянки. У чоловіків вона теж буває. Не лише нам бідкатись, як нам хріново. Іноді в це тоскне стан їх вганяють якісь дрібниці. Наприклад, зламаний кран, який ніяк не полагодити, або патрубок, що не хоче ставати на місце й він вовтузиться з ним уже добру годину. Та як би там не було, підтримка, що приходить вчасно, корисна кожному. Не лише чоловікові. Хіба не так?