Читати книгу - "Письменник, Руслан Баркалов"

По дорозі до аеропорту Роан вимкнув телефон, оскільки увесь час, поки він збирався, хтось йому дзвонив. Звісно, він добре знав хто це. Але відповідати не хотів. Тай і не було на це часу.

Він навіть догадувався чиїх це рук справа, дати таку нотку для роздумів. Так, це звісно що був той самий Адамчик. Ох, як же Роан ненавидів його. Ну яким же треба бути паскудником аби отак відразу все побігти і розказати.

«Зрештою, це його така робота! – подумав Роан – Це непорозуміння ніяк не  може змиритися з тим, що я кращий. О боже, як же вони всі мене дістали зі своїми примітивними ідеями вищості».

Втім, так було завжди. Молодий Роан женився з Юнтою тільки тому, що бачив в ній пристойно виховану дівчину. Не більше. Адже, тоді він конче хотів потрапити у вищий світ суспільства, яке є культурним, ґречним, аристократичним, а потрапив…Та вже. Що гріха таїти – попав як пропав.

Тільки тепер Роан почав дивитися на все інакше. Та чи не пізно лікуватися, коли смерть на порозі? Ні, ніколи не пізно! Ніколи!

Ось він, їхній літак. А ось і Ален. Все добре. Що ж далі? Як жити далі? Не завжди ж так буде! Літо рано чи пізно закінчиться. Головне, щось їх літо не закінчувалося ніколи.