Читати книгу - "Кінець зміни"

— Ти ж цього не вибирала, — каже Холлі. — Ти народилася там, де народилася, і такою, як народилася, — і я теж. І всі ми, по правді кажучи. А в шістнадцять років тебе не просили змінювати нічого, крім хіба одягу.

— Так! І я розумію, що не маю чого соромитися, але голос змусив мене соромитися, відчути себе нікчемним паразитом — і воно ще не до кінця минулося. Наче в мене в голові такий слід слизу. Бо я ніколи не була в Нижньому раніше, і там так жахливо, і порівняно з ними я й правда якась чорнувата, і боюся, що голос ніколи мене не залишить і отруїть мені все життя.

— Ти маєш його задавити, — із сухою, відстороненою певністю каже Холлі.

Барбара здивовано дивиться на неї.

Холлі киває.

— Так. Ти маєш душити в собі цей голос, доки він зникне. Це перша твоя справа. Якщо ти про себе не подбаєш, то краще тобі не стане. А якщо тобі не стане краще, ти не зможеш нічого змінювати на краще у світі.

Барбара каже:

— Я не можу просто повернутися до школи і вдавати, що Нижнього не існує. Якщо я житиму, то треба щось зробити. Мала я чи ні, але треба.

— Міркуєш про яку-небудь волонтерську роботу?

— Я не знаю, про що я думаю. Не знаю, що там такого є для такої дитини, як я. Але візьмусь і дізнаюся. Якщо це означатиме знову піти туди, моїм батькам це не сподобається. Вам треба буде допомогти мені з ними, Холлі. Я знаю, вам це не просто, але будь ласка! Ви маєте їм сказати, що я маю побороти в собі цей голос. Навіть якщо я просто зараз не задушу його на смерть, я можу його хоча б приглушити.

— Гаразд, — каже Холлі, хоча їй це страшно. — Я це зроблю. — У неї з’являється ідея, і її лице яснішає. — Тобі треба поговорити з хлопцем, який виштовхнув тебе з-під машини.

— Я не знаю, як його знайти.

— Білл допоможе, — каже Холлі. — А зараз розкажи мені про гру.

— Вона зламалася. Її машина переїхала, я бачила шматки — і рада. Щоразу, як заплющую очі, бачу отих рибок, особливо рожевих, за яких очки дають, і чую цю пісеньку.

Барбара наспівує мотив, але Холлі він нічого не говорить.

Приходить медсестра, привозить їжу. Питає Барбару, наскільки в неї болить. Холлі стає соромно, що вона передусім про це не спитала сама. Вона з певної точки зору — дуже погана й неуважна людина.

— Не знаю… — відповідає Барбара. — Може, на п’ять балів…

Медсестра відкриває пластикову коробочку з таблетками і дає Барбарі маленький паперовий стаканчик. У ньому дві білі таблетки.

— Ось спеціальні таблетки на п’ять балів. Спатимете, як дитина. Принаймні доки я прийду перевірити вам зіниці.

Барбара ковтає таблетки й запиває водою. Медсестра каже Холлі, щоб та довго не засиджувалася й дала «нашій дівчинці» відпочити.

— Я дуже скоро, — погоджується Холлі. І коли медсестра вже пішла, нахиляється до Барбари — обличчя рішуче, очі горять: — Гра. Звідки вона в тебе, Барб?

— Мені її дав якийсь чоловік. Це було в «Березовому пагорбі», ми були з Гільдою Карвер.

— Коли?

— Перед Різдвом, зовсім незадовго. Я це пам’ятаю, бо ще ніяк не могла знайти подарунок для Джерома і вже нервувалася. Я бачила гарну спортивну куртку в «Банановій республіці», але вона була дуже дорога, та й він збирався до травня на будівництво. На будівництві нова спортивна куртка ні до чого, правда ж?

— Та мабуть.

— Хай там як, а той чоловік підійшов до нас із Гільдою, коли ми обідали. З незнайомцями говорити не годиться, але ж ми не малята, та й на фуд-корті повно народу. Ну й вигляд у нього був добрий.

У найбільших негідників він такий і є, думає Холлі.

— Він був у класному костюмі, який, мабуть, шалені бакси коштує, з валізкою. Назвався Майроном Закімом з компанії «Sunrise Solutions». Дав свою візитівку. Показав нам два «заппіти» — у нього їх повна валіза була — і сказав, що ми можемо взяти по одному безкоштовно, якщо заповнимо анкету й надішлемо йому. Адреса була на анкеті. І на картці теж.

— Часом не пам’ятаєш адресу?

— Ні. І картку я викинула. Та й там був лише номер скриньки.

— У Нью-Йорку?

Барбара замислюється.

— Ні, тут, у місті.

— То ви взяли «заппіти».

— Так. Я мамі не сказала, бо вона б мені мораль прочитала щодо розмови з тим дядьком. Анкету я теж заповнила й відіслала. Гільда цього не зробила, бо в неї «заппіт» не працював. Тільки блимнув синім і згас. То вона його викинула. Пам’ятаю, вона сказала, що від безкоштовного годі чогось іще сподіватися. — Барбара посміюється. — Точнісінько як її мама.

— А в тебе працював.

— Так. Він старенький, але, ну такий… знаєте, якийсь такий кумедний, трохи по-дурнуватому. Спочатку так було. Краще б і мій зламався, тоді не було б того голосу. — Її очі почали самі заплющуватися, потім поволі розплющилися. Барбара всміхається. — Ого! Таке відчуття, що зараз відчалю.

— Стривай, ще не відчалюй. Зможеш описати того чоловіка?

— Білий, сивий. Старий.

— Старий-старий чи так, трохи літній?

Очі в Барбари стають скляними.

— Старший за тата, але молодший за дідуся…

— Років з шістдесят? Шістдесят п’ять?

— Так, десь так. Більш-менш ровесник Білла. — Раптом дівчинка різко розплющує очі. — О, знаєте що? Я дещо згадала. Я тоді подумала, що це якось дивно, і Гільда теж.

— Що ж?

— Він сказав, що він Майрон Закім, і на картці так було написано, а ініціали на валізі були інші!

— Не згадаєш — які?

— Ні… вибачте… — Отепер Барбара справді відчалювала.

— Подумаєш про це одразу, як прокинешся, Барб? На свіжу голову — це може бути дуже важливо!

— Добре…

— Якби ж Гільда свій не викинула… — каже Холлі. Відповіді вона не отримує, та й не чекає: вона часто розмовляє сама з собою. Барбара починає дихати глибоко й повільно. Холлі застібає куртку.

— У Діни є… — далеким, сонним голосом каже Барбара. — У неї