Читати книгу - "Синхрон"

Над урвищем, що раптово спадало наприкінці дороги № 7, Елізабет лягла на землю і, через пекуче сонце, що знову вийшло з-за хмар, зняла, зітхаючи, куртку, взуття і шкарпетки, їй так хотілося пити, що випила б озеро, якого вона звідси просто не могла дістатися, але з цією думкою їй довелося змиритися, вона впоралася з цим, як і з багато чим, сягнула поглядом аж поза озеро, зупинилась там, де сходяться межі трьох країн, добре було б там оселитися, в тиші при кордоні, де ще є селяни й мисливці, і мимоволі подумала, що вона теж би почала зі слів: До моїх народів! Але не послала б їх на смерть і не спричинила б розмежувань, бо ж вони добре жили одне з одним, були, звичайно, непорозуміння, ненависть і невдоволення, але ж не можна покладатися на те, що люди керуються здоровим глуздом, і вона з усмішкою згадала батька, який одного разу цілком поважно заявив, що тоді панувало цілковите безглуздя і відбувались дивні речі, і це всі якраз розуміли, бо вони всі докупи були дивними людьми, революціонери теж неабияк злякалися, коли вже не було безглуздої велетенської імперії, яку так ненавиділи, але все ж більше любили. Але вона більше не дасть заразити себе тією хворобою, ексцеси якої дедалі рідше трапляються, лише від одного вона, звичайно, не може відступитися, від своєї моралі, бо її мораль звідси, а не з Парижа, і не має нічого спільного з Нью-Йорком і нічого не має з Віднем. Загалом вона що два або три роки приїжджала до Відня, десь на тиждень приблизно, завжди щаслива, завжди з іншим супутником, інколи з двома, і так само не до кінця розуміла, що вони за люди, як не розуміли їх до кінця і її віденські друзі, які з жадібною допитливістю насолоджувалися приїздами Елізабет. Єдину катастрофу в джунглях віденських пліток спричинив акурат вельми стриманий і тактовний Атті Альтенвюль, сказавши якось, що про Матрай судять страшенно несправедливо, бо саме вона як ніхто створена для життя з одним-єдиним чоловіком, але тоді сам сидів ошелешений від своїх слів, бо інші ошелешено дивились на нього, і не міг пояснити, на чому ґрунтуються його судження, а його дружина знайшла для себе найпростіше пояснення, що він, раніше, звичайно, до одруження, начебто мав щось із трохи старшою за себе Матрай, і Антуанетта дивилась на Атті ласкавим поглядом, бо загалом пишалася таким досягненням. Вона обговорювала приїзди Елізабет з купою знайомих під щонайсуворішою присягою тримати все в таємниці, а це означало, що таємниці зберігалися б краще, якби потрапляли до газет, бо тоді їх, може, б і не зауважили. Від знайомства з Матрай Антуанетта мала велику користь, бо навіть в Альтенвюлів не було аж так багато знайомих, які постійно мали справи зі знаменитостями, до того ж, не лише професійні, а й просто собі зустрічалися з тими всіма недосяжними особами, художниками й кінозірками, політиками й Ротшільдами на пікніку чи за вечерею, а Антуанетта, яка, як і багато віденців, хоч і виказувала щире захоплення акторами і навіть Фанні Ґольдман із задоволенням і сердечно запрошувала в гості, але ніколи не зустрічалася із справжніми кінозірками, щодо яких демонструвала якнайбільшу зневагу, але саме тому виявляла дитячу зацікавленість, допитуючись, що відбувається на голлівудських вечірках і яка Ліз Тейлор насправді і як виглядає, і Елізабет була дещо здивована, бо такі люди як Альтенвюли й ногою не ступили б до того напівсвіту, не спілкувалися б з людьми, чиє приватне життя обсмоктують на сторінках ілюстрованих журналів, і хай кіноакторкам і фотомоделям, куди не глянь, і вдається одружуватися з аристократами, втім такі жінки навряд чи уявляють, що нащадок роду Альтенвюлів підмітатиме радше вулиці, аніж покажеться десь попідруки з якоюсь там фотомоделлю, а про таких, як принцеса Монако, Антуанетта казала: я ж не кажу, що вона погано виконує роль, але акторка є акторка! Про Фанні Ґольдман вона б ніколи не встругнула чогось подібного, бо про неї вона просто казала: Фанні, в ролі Іфігенії, істинна королева.

Коли Елізабет мимохідь розповідала про своє життя між Парижем і Нью-Йорком, тобто про події й пригоди, свідком яких вона була, бо про власне життя вона ніколи нічого не розказувала, в її віденських друзів чи випадкових слухачів складалося враження, що вони на мить також причетні до того світу, переливчастого, сліпучого, спокусливого, не такого, як їхній, бо Елізабет розповідала добре і з гумором, але вдома, в батька, всі ті історії розвіювались як дим, не лише тому, що пана Матрая вони взагалі не цікавили, а й тому, що вона зауважила, що вона те все хоч і пережила особисто, але знову ж таки й ні, бо в усіх тих історіях було щось сумне й беззмістовне, а найсумніше було в тому, що вона справді бачила все на власні очі, однак її життя протікало поряд по-іншому, минало часто десь далеко від неї, як у того, що день у день ходить у кіно і доводить себе до наркотичної залежності, впиваючись інакшим світом. Про те, що її справді хвилювало, не розповідала вона нічого, бо воно не надавалося для того, щоб про нього розповідати. Що можна було, наприклад, розповісти про один з її останніх репортажів, за який вона одержала відзнаку, «золотого лева», як називала вона її іронічно, бо в тому репортажі, як і в багатьох інших, ішлося про проблеми передчасного припинення вагітності, з усіма тими обурливими історіями, що їх з охотою і з закидами поширює багато жінок. Цього разу їй довелося повоювати на бюрократичному фронті і зустрічатися з лікарями і юристами, всуціль видатними фахівцями з різними поглядами, але й їхні думки, здавалося, були такі ж не чіткі, як і висловлювання тих жінок, і вона, безумовно, знала, що ця проблема тепер дуже важлива «тема», але що з того вийшло, не мало до неї жодного стосунку, а було лиш жахливим нагромадженням готових речень, які вона могла б нафантазувати і не встаючи з-за письмового столу, але Елізабет, якій ніхто не хотів вірити, мусила зробити з того репортаж з моторошними фотографіями й текстами, а коли зауважила, що це все її аж ніяк не стосується, а