Читати книгу - "Місто біля моря"

Спиною до мене, на стільці, перед великою картою стояв високий чоловік і, щось вивчаючи, водив по ній лінійкою. Крім письмового столу, етажерки, шафи та десятка стільців, ніяких інших меблів у кімнаті не було. На стінах впритул одна до одної висіли географічні карти.

Високий чоловік обернувся, і я з подивом побачив на ньому гарно пов’язаний малиновий галстук.

— Вам кого? — запитав він, оглядаючи мене сірими і, треба признатися, розумними очима.

— Мені секретар ЗЗК потрібен, — сказав я неохоче, — Але коли його нема, я зайду потім.

І вже повернувся, щоб вийти, але чоловік з лінійкою шумно сплигнув на підлогу.

— Ну, здоров будь! — сказав він, простягаючи мені велику жилаву руку.

Хоч на вилозі темно-коричневого з іскрою костюма незнайомого і був пригвинчений кімовський значок, все ж, насторожений його нарядним виглядом, а головне — галстуком, я поривався вийти і буркнув:

— Я завтра зайду!

— А чому не сьогодні?

— Коли сьогодні?

— Ну, хоч би й зараз. Я секретар. Давай познайомимось. Головацький. А ти хто?

Я наче подавився чимсь і в першу хвилину не міг вимовити ні слова. От іще новини! Щоб секретар загальнозаводського колективу комсомолу галстук носив! Де це видано! Всі наші колишні диспути про культуру і міщанство саме вчили: чим більше молода людина приділяє уваги своїй зовнішності, всій оцій дурниці — випрасуваним брючкам, а особливо галстуку, тим скоріше вона відривається від колективу, роблячись чорнильною душею і черствою, людиною, яка не розуміє потреб робітничого класу.

А все ж таки довелось розповісти Головацькому, що привело мене сюди.

— А як ти до опозиції ставишся? За кого голосував минулого року, коли обговорювали рішення ЦК комсомолу? — запитав він обережно, явно промацуючи мої настрої.

— А у вас що, опозиціонери ще водяться? — відповів я запитанням на запитання.

— Своїх не було. Приїздила сюди всяка шушваль, на роботу влаштувалась, пробувала народ каламутити — не вийшло. Позавчора, коли на районному партійному активі обговорювали підсумки квітневого Пленуму Центрального Комітету партії, всі одностайно голосували за лінію ЦК. Народ у нас одностайний, зрадники підтримки не знайшли. Так ти дай відповідь мені: яке твоє особисте ставлення до опозиції?

— Моє? — вже спокійніше сказав я, розуміючи, що маю справу із справжнім, чесним хлопцем. — Я вважаю, що цю шушваль троцькістську давно пора гнати з партії і з комсомолу. Нас вороги оточують, задушити Радянську владу хочуть. Ми повинні єдині бути, згуртуватися навколо партії, а ці опозиціонери хочуть розлад між нами внести.

— Це добре, що тебе направили в ливарний! — зрадів Головацький. — Правда, хлопці там хороші, і коли ми минулого року громили троцькістів, які пролізли було в осередок заводоуправління, комсомольці-ливарники виступали першими за лінію ЦК, і разом з усім колективом ми не дали цим ворогам прижитися на заводі. Але потім кілька хлопців із ливарного поїхали у Червонопрапорний флот, на Балтику, і активу поменшало. Та й перевибори давно пора провести… Перш за все скажи: у тебе які нахили?

— Я не п’ю! — сказав я похмуро.

— Я не про те питаю. — Секретар поморщився. — Яку комсомольську роботу раніш виконував? Ну, тягне тебе до чого більше?

Хоч-не-хоч довелося розповісти Головацькому і про паш комсомольський клуб, і про вечори-диспути під назвою «Що раніше з’явилось — думка чи слово, курка чи яйце?». Я розповів йому, як судили ми рицаря Дон Кіхота Ламанчського, і пригадав вечори самокритики, на яких протирали з пісочком кожного комсомольця за його гріхи. Вставив пару слів і про диспути про культуру та міщадство, поглядаючи при цьому на малиновий галстук секретаря.

— Ого! — зрадів Головацький. — У тебе солідний досвід роботи, до того ж — у галузі перебудови і шукання нових форм. Це чудово. Все тече, все змінюється! Творча думка комсомольця повинна перебувати в стані вічного неспокою, на шляху повсякденних шукань. Тільки тоді кожен із нас буде гарантований, що йому не стане загрожувати небезпека перетворитися в тупицю. Все, що ти розповів мені, я врахую. — І Головацький щось швиденько записав у блокнот. — У тебе явні нахили до культурно-масової роботи. Можливо навіть, доручимо тобі організувати в ливарному цеху товариство «Ліга часу». Це, брат, велика справа! — З цими словами Головацький подивився на свій годинник. — Але поки що, друже, я тебе попрошу напружити всі сили на боротьбу з браком. Твій цех працює на відрядності. Але одна справа — відрядна оплата праці у капіталіста і інша справа — при нашому, радянському ладі, коли працюємо на себе і коли не лише кількість нас цікавить, але й висока якість. А дехто цього не розуміє. Натискає щосили — і бричок дає чималий. Особливу увагу зверни ось на ці носики. — І тут Головацький взяв з етажерки таку саму деталь, яку показував нам сьогодні директор. Вона, як пір’їнка, застрибала в його руках. — Це повинна бути найбільш безгрішна деталь, — говорив далі секретар. — Як і всі інші, зрештою. Але ця — особливо. І ти, як комсомолець, повинен повести завзяту боротьбу з бракоробами, знаходити конкретних носіїв зла…

— Але ж я раніше на машинці не працював! — перепинив я Головацького, повторюючи йому те саме, що сказав майстрові. — Я на плацу формував… Маховики можу робити навіть без спідньої опоки.

— Пристосуємося, — сказав мені секретар, а він, як видно, розумівся на ливарній справі, — Де твій відкріпний талон?..

Дивлячися зараз крізь чисті шибки помитого віконечка, я пригадував і холодне, жорстке слово майстра «пристосуєтесь», і розмову з Головацьким — і думав: «А якщо не вийде? Минуть два тижні випробування, не навчусь працювати на машинці, і скажуть мені: «Іди, брат, звідси!» Що буде тоді?»

Стало здаватися, що я ніколи не кінчав фабзавучу, що п’ятий розряд, одержаний мною, тут не відіграє ніякої ролі, і нічого взагалі я не вмію робити, і вся моя робота почнеться тільки з завтрашнього дня. Не знаючи толком, яким буде той завтрашній день, я хвилювався ще більше.

Східці, що вели нагору, заскрипіли під ногами Маремухи. Петро тяг круглий столик на довгій точеній ніжці.

— От! — сказав Маремуха, важко дихаючи і, як видно, чекаючи похвали.

— Агнія Трохимівна дала?

— Еге! «Поки, — каже, — у вас свої меблі з’являться, беріть, користуйтесь, а то у мене все одно, — каже, — він зайвий…»

— Тепер нам табуретки добути — і все гаразд.

— Мене хазяйка питає, що завтра на обід готувати: борщ зелений чи суп з черешнями холодний? А я кажу: «Не знаю. Нехай хлопці скажуть». Ти що хочеш лучче, Василю?

— Вона нас як у ресторані харчувати