Читати книгу - "Графиня"

— Хтось із вас, ви чи Олег, мусить сісти на палю, — сказала вона з цинічним спокоєм.

— Любо, не треба, — простогнав я з мукою.

— Треба, Платоне Васильовичу, — сказала Люба. — Я знаю, ви зараз подумали, що я божевільна. Або жартую так жорстоко. Ні те, ні інше. Це мусить відбутися.

Вона підвелася. Я теж. Я не знав, що й думати. У голові шуміло не стільки від випитої горілки, як від того, що я почув.

— Може, ви ще спитати щось хочете? — сказала вона з убивчим спокоєм.

— Так, — відповів я.

— То питайте.

І я спитав. Чи убивця собак не схожий на того, хто на моєму портреті?

— Ні, — сказала Люба. — Він зовсім інший. Та ви його, напевно, зустрічали. Він ходив і продавав різні речі.

«Що ж, — подумав я. — Я справді знав цього чоловіка. Знав і підозрював, що він якось причетний до купівлі чи й викрадення моїх картин».

— Тоді я спитаю тебе про інше…

— Чи то не я купувала ваші картини? — Люба всміхнулася якось так — чи то жалісливо, чи з відчуттям бридливості. — Я, Платоне Васильовичу. Я пропонувала вам досить пристойну плату. А ви, кажуть, спалили ті гроші… Дарма.

XXXVI

Я раптом подумав, що ми бачимося востаннє. Більше мені в цьому містечку робити нічого. Продам половину будинку і куплю якусь хатину десь у селі, можливо, в моєму рідному районі. Але якщо я так вирішив, то треба розповісти Любі про те, що мучило мене уже кілька місяців, відколи я дізнався про пристрасне захоплення Люби графинею Венцеславою Ловигою. А зараз, після цієї бесіди, мій гріх запік мені нестерпно. То було фізичне відчуття болю, що прийшов десь ніби ззовні, ставши моїм болем.

— Знаєш, Любо, — сказав я. — Мушу тобі признатися. Той портрет… — Я спинився, закашлявся.

— Той портрет графині Ловиги, яким ти так захоплювалася, насправді не вісімнадцятого століття. Його написав я.

— Ви? — Люба аж відступила назад, очі її розширилися, у них з’явився біль, потім переляк. — Як це розуміти?

— А так і розумій, — я вже говорив теж майже спокійно, хоч і з якимось дивним присвистом. — Для музею потрібен був портрет графині. Ну, Дмитро Харитонович спочатку його шукав, звертався, як і ти, до Ловиг, і польських, і тих, що живуть в Америці. Але портрета графині Венцеслави ніде не було. Кажуть, що вона забобонно чомусь боялася, аби художники не зафіксували її образ. Одним словом, тоді й запропонував Дмитро Харитонович мені здійснити цю аферу. Я й написав. Натурницю знайшов, коли якось був на екскурсії у Прибалтиці.

— Зачекайте, зачекайте, — в очах Люби я побачив надію. — Ви забуваєте, що я професійна художниця. Там же і дерево, і фарби давні…

— Ну, я написав свій портрет по іншій картині, справді з вісімнадцятого століття. А фарби я скомпонував так, як тоді писали. Отже, не тільки ти вмієш фальсифікувати. Вибач…

— Ви… Ви…

Люба ступила крок до мене. Здавалося, вона от-от заліпить мені ляпаса. Якби це трапилося, я був би навіть задоволений. Але Люба тільки гірко засміялася.

— Ви негідник, Платоне Васильовичу. А я ж… Я справді зробила її своїм ідеалом, символом свого життя. І все почалося з портрета. Виходить, з вашого портрета?

— Вибач… В якийсь момент мені самому почало здаватися, що це портрет справжньої графині.

— Ні-ні… Цього не може бути. Цього не могло бути… Признайтеся — ви брешете? Обманюєте? Ви мені теж мститеся? Так? Так чи ні — не мовчіть же…

Люба заглянула мені в очі. Схопила за руки. Очі її кричали. Але обоє ми мовчали, наче затялися, тільки то притягували, то відштовхували одне одного.

— Ненавиджу, — зрештою вимовила вона і вибігла з хати.

Я вийшов надвір. Над Густим Лугом стояла дзвінка тиша зимового надвечір’я. Хрустів сніг під ногами. Я кинувся до хвіртки, але Люба вже була далеко. Вона бігла вулицею із розпластаними крилами шуби, схожа звіддалік на підбитого птаха, що намагається втекти від мисливця, котрий його підстрелив. Раптом я побачив, як вона скинула шубу й побігла ще стрімкіше.

«Що вона робить?» — стривожено подумав я.

Що було далі я довідався наступного дня. Люба бігла й скидала із себе на бігу одяг. Слідом за шубою в сніг полетіло яскраво-червоне в’язане плаття, комбінація, ліфчик і навіть трусики — на подвір’я материнського будинку вона вбігла гола-голісінька.

XXXVII

Люба, проте, не збожеволіла, як могло здатися. Вона того ж дня поїхала з Густого Лугу.

Я зрозумів, що жодного сенсу змінювати своє життя не бачу. Бажання писати пейзажі у мене не виникло. Іноді я згадував ту Любину гонитву, скидання одягу й питав себе, що то було — тимчасове потьмяніння розуму чи частина якоїсь незрозумілої мені вистави? Але так нічого й не вирішив.

Навесні я зварганив листа до Інги. Я повідомляв, що написав її портрета, якщо вона хоче, то можу подарувати. І, ніби між іншим, питав, чи нема в неї сестри в Прибалтиці чи деінде і чи вона сама не вийшла заміж.

Десь за тижнів зо три я отримав відповідь. Інга дякувала, що я її не забув, дякувала за портрета, я можу його привезти, якщо хочу. Вони заплатять, скільки треба. Вона може собі це дозволити, бо вийшла заміж за військового, полковника. Що ж до сестри, то сестри рідної у неї немає, лише двоюрідна. Чому я про це питаю? — так закінчувала вона листа.

Портрета я завіз до Києва, ми мило поспілкувалися з Інгою та її чоловіком-полковником. Він виявився доволі приємною людиною. Ми сходили до кав’ярні, розпили пляшку коньяку. Побалакали. Все було дуже добре, от щось тільки весь час смоктало у мене під ложечкою. Востаннє подивившись у очі Інги, я зрозумів, що ніколи не побачу її, хоч вона та її чоловік запрошували, як буду в Києві, неодмінно заходити. Інга мене відрекомендувала як відомого художника, портрет і їй, і чоловікові сподобався. Найбільше мені сподобалося те, що я побачив — вона зовсім не боїться, що я можу щось розповісти її чоловікові про наші з нею стосунки.

Лише на вокзалі, скориставшись тим, що полковник пішов купувати пляшку води, вона