Читати книгу - "Коні не винні"

– Шерфе!

– Що, Мір’єм?

– Тобі ніколи не впадало на думку, що ми, жінки, живемо по хатах, як птахи у клітці?

– Ні. Або що?

– Не всі так живуть. Широкий світ, а у йому більше гяурів, ніж нас. У них жінка на волі, куди схоче – ходить, із ким хоче – говорить…

– Вони ж гяури, а ми правовірні…

– Вони теж вірять в Аллаха. У них жінці і до мечеті можна… вчитися можна… Ти не хотіла б учитись, усе знати, все бачити?..

– Ха-ха! Я вже училась, як була малою. Доволі.

– То не така наука, як у мектебі… Я часом сиджу і думаю… Слухаю, як біжить ося вода з фонтана маленьким струмочком… біжить кудись далеко, через город, поле, через ліси… така весела, жива, і бачить різні краї, всяких людей, знає, куди сонце сідає на ніч і звідки встає місяць… Я хотіла б бути струмочком…

– Ха-ха! Чудна! А мені добре й у Бахчисараї.

– Знаєш, я заздрю вітрові. Як бачу, що він біжить хутко, гне наші тополі, летить над землею й співає пісню, я думаю: чом я не вітер…

– Ха-ха! Вітер! Він тільки пил здіймає з дороги… Тобі скучно, то й думки лізуть у голову. Ти вдома засиділась… подруг забула. Чом не приходиш? Приходь… Недовго, може, будемо вкупі. Певно, таки віддадуть мене за того вусатого дідька, що має вівці… Ха-ха!..

– Що?

– Скучно мені буде за Бахчисараєм. Тут мені весело, тут усі мої подруги… Ах, ти не бачила, яку одежу пошила собі Умі…

Шерфе запалилася й заторохтіла, немов горох. Сміх дзвенів у горлі, наче дзвіночки. В одну хвилину вона наказала стільки, що Мір’єм ледве зібрала докупи.

Вона зацікавила навіть Мір’єм.

Врешті зібралась додому. Схопила фередже і влізла в нього, як у шкаралущу. Тільки очі блищали між білим полотном.

Лишившись сама, Мір’єм заходилась писати листа. Хоч операція ся не зовсім безпечна, та тепер се найзручніше вробити: мужчин нема вдома, а мати варить їсти. Мір’єм витягла каламар та клаптик паперу з-під софи і сіла за лист. Пальці в неї не дуже слухались, слова розлазились на папері, як раки.

«Хай тобі пошле радість Аллах та має у свій опіці, – писала Мір’єм. – Ти мене десь не жалієш, Рустеме, що так довго не пишеш. А я турбувалась, бо не знала, що там із тобою. Тільки чую: бейнамаз, а за що – не знаю. Тепер пуста Шерфе розказала про все, а мені так жалко, що не могла сама усього бачити. От тільки не знаю, чи добре ти робиш, що радиш їсти свинину. Домуз – створіння нечисте, і я його ніколи не їла б. Теж слава Аллахові, що ти не влучив та не забив чоловіка. Може, він і дуже розсердив тебе, та все ж битись не слід. А мені знов біда трапилась. Не лякайсь, не велика. Мати застала за твоїми книжками і пожалілась батькові. А батько давно був сердитий, що я не хочу носити амулетів у косах. Він дуже сердився і навіть побив мене. Книжок не забрав, бо я сховала. Я тепер краще ховаю і каламар…»

Стукнуло щось… почулись кроки… Мір’єм ухопила шитво та накрила писання. Серце в неї завмерло і очі поширились… Знов тихо. То, певно, прохожий пройшов попід вікнами.

«Велику радість мала учора, – писала вона далі. – Абі-була приніс цукор у папері. Я прочитала той клаптик. Там пишуть, що наша киз (дівчина) Бедріє-ханум учиться десь у великій школі. Хоч я ніколи не буду така щаслива, та радію за неї. Хай і між нашими будуть розумні жінки. Більше вже нічого не зрозуміла. Видко, що писано не для дівчат…»

– Мір’єм!..

Мір’єм жахнулася. Схопила й приклала мокре писання до серця. Десь мати кличе. Засунула швидко під софу всі причандали і кинулась із хати.

Скоро вернулась. Витягла зібганий лист і знов писала:

«Як мені душно, як мені тісно тут, коли б ти знав, Рустеме! Нікому я тут не потрібна, бо я не хлопець, а киз. Батько лиш знає свого Абібулу, а за мене згадає тоді, як треба кричати. Мати про те лиш гадає, щоб швидше випхати заміж. Приходь, Рустеме, і забери мене. Або скажи, я сама піду до тебе. От я не знаю, що вже говорю… Бувай здоров. За тебе благає Аллаха твоя Мір’єм».

* * *

В кав’ярні повно. Всі ляди-вікна, відчинені настіж, весело сяли у чорній пітьмі. Сизий дим люльок вилітав із вікон і, осяяний світлом, висів, як хмара. Безладний гамір, брязк філіжанок, білі чалми, червоні фези й міцний запах кави. Дзвінкий сміх гостей, впрілі обличчя, ліс дибухів, вогники в люльках і бренькіт струн – усе се мішалось разом. Ляпали карти грачів, блищав мідний казан із чорної печі, грали вогнями скляні картини – весела Мекка, пишна Медіна й величний Стамбул. Бренькав веселий сантер[23] й засипав хату гомоном струн. Кав’ярня блищала у темряві ночі, як велика ліхтарня, гуділа, як рій. Стрункий Бекір, в одній сорочці, заголив руки по лікоть, фез зсунув на тім’я і бив по струнах із таким завзяттям, що не чув навіть, як його кликали. Рустем уже сам розносив каву.

Поважні хаджі, з ногами на низьких софах, із подушками під боком, смачно пахкали з люльок. Старий Сулейман, блідий як мрець, тільки блимав очима. В кутку пив каву Абібула. Молодь кидала кості і гучно сміялась. А Бекір грав. Бив струни, торсав, тупав ногами, крутив головою, заплющував очі – і під буденні розмови про ціну фруктів або фасолі тоненький голос співав про милу, про муки серця, фонтани сліз, тонкі дівочі кіски.

Ах, ті красуні!

Твої брови гнуться, як дуги,

А вії стріли пускають,

Білії груди крамниці відкрили,

А щічки медом торгують…

– Ха-ха! – реготала молодь, і навіть беззубі хаджі ховали усмішку у білі бороди.

Рустем був щасливий. Мір’єм написала, що готова піти з ним хоч на край світу. От коли б тільки дістати мек-теб – і він її вирве із пекла. Вони будуть щасливі. Він перестане служити сим товстопиким хаджам, що сидять на канапах важкі й непорушимі, немов мішки з мукою. Він буде робити любиме діло – готувати нове покоління до нового життя. А тим часом жваво і зручно розносив дрібні філіжанки і вився поміж гостями, як в’юн. Тому сказав слово, там засміявся, встряв на хвилинку до гурту і знов варив каву.

Молодь зібралась в окрему купку. Там йшли