Читати книгу - "Жлобологія"

І я теж інколи люблю поматюкатися, бо то така енергетично концентрована мова. А взагалі, мат несе в собі відлуння древніх проклять і містичної давньої віри, ще неспрофанованої. Тому я дозволяю собі лаятися.

Мовне жлобство

Проблема 2-х Україн, російськомовної й україномовної, таки є.

Як так сталося? Понавозили пролетаріату на індустріальні об’єкти, і приїхали в міста всі ці люди, які зі совєцьких часів не мали власне нічого для ідентифікації себе і землі, на якій живуть і збирають урожаї. Цих людей можна називати чи яничарами, чи ще якимось словом, але вони передусім глибоко нещасні люди.

Соціокультурна парадигма в чому? Жив собі дядько в Донецьку і не їбав мозги. Чоловік усе життя думав, що його столиця в Москві, а виявляється, що в Києві, та ще й мова окрема є.

Психіка людей не витримує, коли руйнується їхній усталений світ: «Я полжизни прожил в Союзе и не нужна мне была мова! И сейчас не нужна». Он як!

Люди насправді вірять, що треба заробляти гроші. У це вони точно вірять. То один з аспектів великої біди і менших лих.

Хвороба мислення

Нинішнє покоління 30-літніх — це пройобане покоління — втупу. І це проблема дітей, які росли самотні, тому що батьки були на заробітках. І виросли люди — з покаліченою психікою. Кількість таких травмованих не маленька. І потрібно визнати, що то хвороба нашого суспільства. Хвороба країни, яка своєму суспільству насправді не може дати нічого. Та й більшість людей, чи то донецькі персонажі, чи інші: що, на смертному одрі такий чоловік буде пожадати українського слова або ж розрадиться українською сповіддю?

Для чого людям мова — вони над тим не думатимуть. Ніхто їм не скаже, що людина повинна займатися собою, не просто ходити на роботу, а ще й зважати на свою ж психіку. Вділяти час на аналіз того, що вона, конкретна людина, думає. Бо це і є той світ, в якому вона живе, — і іншого немає.

А слова у людей переважно чорні, життя — чорне і світ чорний. Це вони вміють — замість тішитися, що живуть і мають душу — втілену.

Дивлюся іноді на людей, бачу цих бабок, по-совєцьки вбраних і так само мислячих. Ну що б вони ще хотіли тут? Вони хіба немало гімна похлєбали в своєму комунізмі? Та люди не міняються і голосують як завжди... Їм не потрібна жодна Україна, вони не знають, що це таке.

Життєва потреба

Я знаю особисто немало дивовижних талановитих чудесних людей, хоч напевне їх не так і багато. Вони мені потрібні. Називати їх об’єднавчою антитезою до чогось злого й неприємного не можу, бо це саме друзі. І завдяки цим людям багато чого доброго стається, створюються життєві мотивації, потрібні їм самим і ще комусь.

Життєво необхідною є можливість спілкування з цими близькими тобі людьми, без пояснень-коментарів, бо тебе цілком влаштовує певна інтелектуальна компетентність. А головне, ти знаєш, що можеш поїхати і облаштувати спільну територію, де буде комфортно, і це пиздець як багато. Це все, що потрібно.

Бог

Те, що я закидаю іншим — передусім те, як ти себе презентуєш світові, друже, як твоє життя з боку виглядає.

Займатися собою в моєму розумінні означає аналізувати свій досвід, не просто бездумно проживати його. Я сам останніми роками теж намагаюся над собою працювати і знаходити для цього мотивацію. Починаючи з такого простого побутового рівня — щоранку, готуючи собі чай, я наливаю воду в горнятко так, що вона переливається. І ловлю себе на тому, що відбувається щоразу те саме. Очевидно, якась помилка чи протиріччя. І я з’ясував: ранкові ритуали справді переобтяжені зайвими рухами, це просто абсурд.

Виходить так, що я в свої 50 тільки починаю принаймні раціонально рухатися. І тому, коли говорити про якісь світоглядні чи умоглядні риси, в мене вже немає питань до Бога чи до когось іншого про сенси. Я все знаю. Сам. Бо раптом у якийсь момент зрозумів, що мені нічого вже не страшно.

Якби задзвонив небесний телефон і мені сказали: «Все, пора», я б відповів: «Без питань. З легкістю!». Бо я само реалізувався, де хотів і як хотів, і маю того досить.

А що мене реально останніми роками пре — музика. І я її пишу. Це чиста гра, в процесі якої виникають такі сенси, інші, ніж в літературі.

У мене літературний сегмент мозку засекретився... Тепер, коли я собі думаю, що я письменник український, то розумію, що це така махіна внутрішньої цензури, аж... Настільки сильна, що в ній людина вже навіть не хоче сама собі здавати справу, що вона пише. Ось з чого створений письменник.

Людина-функція

Західне суспільство досить успішно функціонує. Чому? Тому що є людина-функція. Він на робочому місці — теж не більше ніж функція, не має права переносити особисті проблеми туди. Мусить виконувати функцію.

У нас якщо ти спілкуєшся з офіціанткою, то вона прийде до тебе не тільки з меню, а і з критичними днями, з ранковою сваркою з чоловіком, із непомитим волоссям, з діркою в зубі — і ти це все будеш хавати з тією доволі несмачною кавою. Ту каву вона ніяк не може принести просто як каву! Бо найважливіше — вона сама зі своїми траблами, щойно потім — кава, і аж на останньому місці — клієнт. І це майже в кожній сфері.

Мало того, що спілкуючись між собою, люди оперують такими чорними енергіями, аж гратися з ними небезпечніше, ніж з вогнем, бо можна людину просто покалічити, — вони ще навчилися хуярити один одного тим чорним адреналіном і думають, що так треба. І дивляться потім в дзеркало... Ну і як ти виглядаєш у 40 років? А «пачєму»? А тому що так ти жив, блядь, гімняно...

Та якби мені довелося жити в суспільстві людей-функцій, то я звідти втік би. Що я і зробив свого часу. Жив у Польщі і думав, що там залишуся, проте ті всі вонючі «бабушкі» і вагони — то ж моє рідне, і, виявляється, я без того всього жити не можу. Я то ненавиджу, але не можу без цього.

Я не знаю, чи є такий рецепт — зрозуміти, що й чому, — я сам його шукаю. Якби люди могли дозволити собі проживати життя повільно й зосереджено, як я, то, може, вони б прийшли