Читати книгу - "Княгиня Ольга"

—    Пощо треба нагадувати? Треба піти й забрати своє мечем. Це буде по правді. І по ряду.

Асмуд ворухнув своїми волохатими сивими бровами, зиркнув зірко на свого вихованця і мовив:

—    Це буде потім. Як сядеш на стіл.

—    Але ж справжній вой не мусить нічого випрошувати. Мусить усе брати силою! — наполягав Святослав, блискаючи великими світлими очима.

—    Так, у тебе буде з ким воювати, княжичу. Передусім мусиш забрати свою отчину дунайську — цар Петро скоро упаде з трону. Як не візьмеш ти, її заберуть ромеї.

—    Ромеям — не дам.

—    Мудро зробиш. Ходімо до стайні. Поглянемо на вітцевого коня. Чи не голодний наш Сивко.

—    Ходімо...

Удвох вийшли на подвір'я й попрямували до невеличкої хатини на віддаленому кінці господарського двору. Там на самоті доживав свої літа сивий, у чорних яблуках, старий кінь князя Ігоря. Тут же, в цій хатині, через сінці, жив і конюх, який ходив за ним, такий же старий і беззубий, як Сивко. Мали ці дві істоти дочекатися того часу, коли княгиня-мати покладе на спину старого коня княже сідло і переємець київського столу вскочить у нього, встромить ноги в стремена, приосторожить Сивка в боки й здибить його. Кінь заірже й тим провістить світові про нового господаря Країни Руси. Відтоді княжич стане князем. І буде чинити все, що належить чинити володареві.

Ще не дійшли до тої хатини, як почули за ворітьми якісь гуки. Чатарі Княжої Гори когось не впускали на подвір'я, хтось лаявся, домагався і погрожував. Асмуд і Святослав швидко повернули до воріт. Хто там ломиться крізь заборони? Чого жадає?

—    Якийсь Чуриня,— відповів старший чатар.— Княгиня не веліла нікого впускати. Та вже й день згасає, сонце заходить. Що він поночі тут буде вештатись?

—    А чого він хоче? Гей, Чуриня! Хто єси? Пощо ворота ламаєш? — гукнув до нього осторожець.

—    Я не ламаю! Хіба такі воротиська один хто зламає? — засміявся за воротами баском Чуриня.— Я привів до княгині ватагу злодіїв і Малка Любечанина з ними. Упіймав їх у лісі. Хотіли йти у деревську землю і піднімати народьство на ворохбу!..

—    Швидше-но впускай їх сюди! — Святослав сердито блимнув на ретельного охоронця воріт.— Хіба не чуєш, що за одні?

—    Мені що, як відчиняти накажеш — то й відчиню...— ліниво подибав до засувів, не кваплячись почав грюкати засувами. Ворота нарешті розчахнулись.

Перед очима Святослава і Асмуда стояв невисокий тонкостанний юнак з чорнявим волоссям до пліч, блискучі карі очі, закручені вгору кінчики вусиків. Красунець — та й годі. І звідки такий взявся? Чого нічого не відав про цього звитяжного воя він, княжич Святослав? За спиною Чурині стояло кілька людей, руки їхні за спиною були пов'язані вірьовками.

—    Чий такий відважний єси? — не витримав і Асмуд.

—    Боярині Гордини син. А ти хто? — прискалив око до Святослава.

—    Я Асмуд, а це княжич Святослав,— відповів старий варяжин.

—    Княжич? Ото втрапив! Я ж до тебе добиваюся. Забери мій полон і передай княгині. Скажи, від Чурині. Скажи, що Чуриня хоще їй вірно служити.

—    А... Чому не жадаєш мені служити? — образився княжич Святослав.

—    Тобі? Чому й ні? Як візьмеш у свою дружину, служитиму й тобі. Ще й як!

—    Візьму.

—    Але я не сам. Он бачиш, комонники? То мої люди. Три десять людей. Усі_як один — ловкі та браві!

—    Усі і йдіть до мене! — зрадів Святослав.

—    Слава богам. І тобі, Святославе, слава. Будемо служити вірно. Не пошкодуєш! — Чуриня аж зашарівся від збудження. Його кінь, якого він тримав на оброті, теж ніби радісно затупцював на місці.

—    Заходьте на Гору, всі! — запросив Святослав дружину Чурині.

Ті з гиком промчали у ворота. Зв'язаних деревлян спинили під сторожовою вежею. Обідрані, нужденні, припалі порохнею бранці поволі ступали босоніж по холодній по-весняному землі, безнадійно втупивши погляди собі під ноги.

—    А з ними що робити? — під'їхав Чуриня до Святослава, вказуючи на своїх бранців.

—    Поки що залиш їх варті. Я скажу княгині-матері.

—    Хай і так,— погодився Чуриня. Він увесь сяяв, аж підскакував у сідлі від такого несподіваного везіння — відразу ж йому виявив княжич таке довір'я! Якби ж тільки довідалась про це його матінка... Як раділа б! Бо скільки літ добивалась того, щоб її син-ізгой опинився на Княжій Горі! Чого тільки не придумувала, щоб урівняти його з іншими достойниками та їхніми дітьми... Щоб зробити Чуриню спідручником владців... Бо де влада, там і куються боярські гривни, там роздаються волості, там витає слава великих давніх київських князів. Спритника і ловкача там завжди чекають вдача і багатства... І ось Чуриня вже тут, на Княжій Горі.

—    Серед отих бранців є один чародій-відун.— Чуриня відразу хотів сподобатись княжичу.— Захоче, кажуть, розжене хмари і не буде дощу. Захоче — на когось біду накличе або зцілить хворого...

—     Се правда? Має таке вміння? Де він, чарівник отой?

—     Ну, оцей, котрий високий, з таким дзьобатим носом. Він провідця тієї ватаги злодіїв. Я їх давно знав. Ледве упіймали їх. Хи-трий!

—     Добре вчинив, Чурине, що упіймав.

—     За ним око та око потрібне. Бо втече крізь стіни. Обернеться птахом — і вилетить.

—     А чому ж не збіг дорогою?

—     Бо знаю одну таїну. Не боюсь відунів.

—     Так?

Святославове обличчя почало бубнявіти рожевістю. Йому вже починало щастити. Певно, Доля розстеляла перед ним великі і світлі дороги — тому посилала нових незвичайних содругів. Ось тепер він має вже й свою дружину з цим Чуринею на чолі.

—   Чуєш, веди Малка зі мною, до княгині підемо,— подумавши, мовив Святослав.

Княгиня Ольга сиділа у своїй вітальниці біля столу і бесідувала із старшим сином — Глібом. Якщо він остаточно відмовився від батькового столу, то нехай займеться іншими державними справами, бо в неї не до всього доходять руки. Ось у Києві розростається християнство, уже є велика громада християн. Либонь, час послати навчених Божому слову людей у землю деревську, і в уличанську, і до сіверян, і до тиверців. Віра в єдиного Бога укріпить і довіру до єдиного володаря, котрий сидітиме у Києві. Де