Читати книгу - "Берег любові"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Чого ж ти мовчала, циганочко, що до тебе в училищі підводники сватались? — раптом запитав Віктор. Інна засміялась:
— Це вже мамина творчість? Ненька наша в своєму репертуарі...
— І листи, кажуть, одержуєш? А Віктор хотів би знати: від кого?
— Від дівчат, звичайно... А то ще був один від Віри Костянтинівни.
— Це точно? — В голосі його Інні почулась підозра.
— Та ти що? — зблиснула вона поглядом. — Вирішив сцену ревнощів розіграти?
— Хто не любить, той не ревнує, давно відома річ... Допитки його звеселили Інну, полестили її дівоче самолюбство.
— Теж мені Отелло.
— А ти вважала, що в мені цього нема і не буде? — близько зазирнув Віктор в її освітлене місяцем усміхнене обличчя. — Та я тебе навіть до Овідія ревную! — вихопилось у нього по-хлоп'ячому щиро.
— Аж так?
— Аж так.
І після цього він обійме її ще міцніше, і дівчина ще жагучішим поцілунком опалить його.
XVIII
«А ЯК же там наша Нелька поживає? — одного дня подумалось оріонцеві. — Чи які-небудь подає вісті той її відступник?»
Відступником він називав Нельчиного сина. В останній момент переметнувся: вже не йде в морехідку, піде в торговельне, згідно з материною волею. Переконала-таки, здався перед її умовлянням. Буде в Нельки тепер свій завмаг, з-під землі діставатиме для матері шуби та дублянки... Добрий, видно, вертихвіст, та все ж таки втіха матері, є хоч до кого в хаті озватись.
Обідньої пори вирішив Ягнич провідати родичку. Замість просоленої морськими вітрами кепчини-млинця, в якій прибув до Кураївки, надів нового капронового бриля (тільки вчора придбав його в універмазі). Пішов поважки, поніс тгід капроном свої нерозважні думи. Його ось посамотйла війна, а Нельці й без війни дісталося: рано овдовіла, чоловіка ще молодим рак задавив, у колгоспній бухгалтерії працював до останнього. Вдачею був цілковита протилежність Нельці: вона — як вогонь, а він тихий, сумирний, все мовчки та мовчки, — аж дивуєшся часом, яких різних єднає життя, здавалось би, зовсім несумісних...
Нельчина садиба в центральній частині села, ближче до начальства. Хата як дзвін: під шифером, нова, з великими вікнами. І в «шубі» вся, одна з найкрасивіших у Кураївці. Зодягти хату в «шубу», — це теж модно тепер: ставлять цегляні стіни, а зверху по цеглі для краси та довговічності вміла рука пройдеться ще якимось спеціальним розчином — внабризк (цікаво оріонцеві, з чого вія робиться?). Висохне, затвердіє, і стоїть будинок тоді справді неначе в шубі з сивого каракулю, весь у дрібненьких шипах-бурульках. Ось і в Нельки: тон гарний — сиво-сірий, покриття покладено рівно, наличники над вікнами розмальовані в'яззю візерунків, білим та червоним по сивому тлу (робили заїжджі майстри з Буковини).
Ягнич аж замилувався Нельчииою хатою: просвічує крізь гілля на вулицю, немов тобі вілла яка-небудь марсельська! Не занепала, вдовуючи, Нелька — це теж треба вміти...
Господиня саме вдома, у білім халаті порядкує коло літньої кухні, готує на зиму варення з абрикос. Зраділа гостеві: спасибі, що не забуваєте, родичаєтесь, дядечку, все-таки рідна кров (хоч яка там «кров», коли сама вона з осначівського роду).
Винесла стілець, посадила оріонця в затінку під горіхом, щоб сонце не пекло дорогому гостеві в лисину (він саме скинув бриля). Наклала повне блюдечко ще гарячого варення, щоб пробу зняв, запропонувала й борщу, але гість сказав, що то іншим разом, бо сьогодні вже пообідав.
— Від твого анархіста чути що-небудь? — запитав Ягнич про «відступника».
— Та повернувся вже! Я на радощах й похвалитись не встигла, — одразу розцвіла молодиця. — Вступив! Набрав балів навіть зайвих!.. Ніхто й не способствував, а пролізло, стерво!
— Матимеш тепер свого завмага.
— Який завмаг? — засміялась вдовичка. — Довкруг пальця матір обвів! Тільки на. поріг, і вже по ньому бачу. щось воно не теє... «Вступив?» — питаю. «Та вступив». — і очі в підлогу, тільки краєчок усмішки блукає... Ясно. Далі хоч і не говори, все мені ясно. «В морехідку, — кажу, — вступив?» — «Та... в морехідку. А як ви вгадали?» — «Та по тобі ж видно, — кажу, — відступнику;» — і вона знов засміялась, переповнена радістю за сина.
Не стримав усмішки і Ягнич:
— Ну. там під риндою його вишколять... — І додав після роздуму: — Море — то насамперед, важка праця, Нельжо. Двожильна праца.
— Цим його не злякаєш.
— Та щоб у дружбі з товаришами, надійний був: звідси починається наука про живучість корабля, його непотоплюваність...
— Мій не підведе, за товариша горою стане. А морехідка йому, знаєте, яка випала? Не протовпивсь у вашу: аж у Батумську сягнуло, стерво. На заочне встроїлось... А мені й краще, при матері буде.
— Що ж він робитиме тут? Галайдакуватиме?
— Та де! У батька, видно, вдався, без. роботи не всидить! Ще перед від'їздом влаштувався на комплексі, йду, каже, до шахтарів, там техніка нова. Ну, і звання ж яке — робітничий клас. Більша пенсія буде на старість, — і вона знову дзвінко засміялась.
— Моряк у морі старіє, Нелю. Якщо, звісно, в нього намір щодо морехідки серйозний.
— Та певне. Бо тільки ось зачислили, а він уже й наочне приладдя додому привіз... Думала, добуває з лантуха величезний кавун, десь матері з баштану прихопив на гостинець, — а воно, виявляється... зоряний глобус!
— Що, що? — здивувався Ягнич. — Новачкові там спершу швабру в руки дають, а не глобус.
— Я теж була здивувалась, навіть підозра майнула... Ні, каже, мамо, все законно: це я в морехідці в лаборанта випросив, однаково в нього цей глобус числиться вже як списаний інвентар... Випросив чи, може, за пляшку коньяку виміняв, — діло, як кажуть, житейське..
Незабаром з'явився й Сашко: на саме подвір'я в'їхав велосипедом, вкотився хвацько, на манір велогонщика, — просто з роботи до материного борщу (це в них на комплексі якраз обідня перерва). Вигнавсь, як добра лозина, хоча з лиця ще підліток, і чубчик вихриться на голові ще по-дитячому, — він його раз у раз пригладжує пальцями, ніяковіючи перед дядьком.
— Здоров, здоров, моряче, — оріонець поручкався з хлопцем, наче з дорослим, привітав зі вступом: бо таки радий, буде кому з Ягничів продовжити давню моряцьку віть.
— Покажи, Сашуню, дядькові свій зоряний глобус, —
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Берег любові», після закриття браузера.