Читати книгу - "Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя"

Пан капітан якось розгублено подивився на штемплик, кілька разів недоброю міркою зміряв діда, бабу і простодушно запитав.

— Ето што — яд? — показав перед собою на крихітний келишок, наповнений горілкою.

— Ваше веліченство, майте Богонька у серці! — сплеснула руками баба. — Ето палінька. Діду, фраса’ти в писок — пий!

Дідо зо страху так глевкнув, що ледь і штемплика не проковтнув.

— Єто водка? — все ще не міг прийти до тями капітан. — I ви єйо пйотє такімі напйорсткамі?

Бідний пан капітан не відав, що на Закарпатті споконвік горілку пили дійсно тільки наперстками — крихітними погарчиками, прозваними у народі, як уже мовилось, штемпликами. І дуже часто весілля чи велика гостина обходилась всього двома-трьома пляшками оковитої. Пили і вино, але теж тільки задля доброго настрою.

Отже, пан капітан після того, як упевнився, що дід випив-таки горілку і чорт його не взяв, весело реготнув, схопив зі стелажу полив’яне горня, вцідив туди майже всю півлітрову карафку і, хукнувши, випив за одним духом. Од несподіванки у діда одне вухо відвисло, а друге затріпотіло швидко-швидко, як крило метелика. Баба й собі зо страху так розз’явила рота, що, бачилось, в цю хвилю їй спокійно туди може влетіти рій бджіл…

Сміх-сміхом, але перестрашитися моїм родакам було від чого: у нас здавен вважалось, що випити півлітра горілки — та й ще одним духом — це вірна смерть! Проте пан капітан спокійно вихильнув і, знову хукнувши, сказав:

— Да, старік, вещь — што надо! До костєй пробіраєт!

І взявся за їдла. Особливо уподобав голубці. Вони, ці знамениті бабині голубці, лежали на тарілці такі пишні і радісні, що, бачилося, змахнуть капустяними крильми і самі полетять до рота — тільки ширше розкривай!

Тим часом дідові і бабі було не до їжі: сиділи за столом, щось мамлячи, потерпаючи від жаху, все чекали, коли капітан звалиться мертвим од передозування горілкою. Проте вояк навпаки — веселів і розцвітав. Ось погляд його зупинився на протилежній стіні — там рядочком один біля другого, як закохані голуб’ята, висіли собі портрети імператора Франца Йовжки і королеви Марії-Терезії, — у нашому краї вони вважалися великими доброчинцями і ледь не народними героями.

— А ето, што за фараон? — запитав капітан, тикнувши пальцем у писок бідному імператорові Йовжкові.

Дід був не дурний і розумів: старі правителі дуже не по дяці новим, навіть коли вони вже і мертві. Тому, икаючи і акаючи, гарячково шукав, що би придумати? І тільки хотів ляпнути, що той баюсатий бачі[54] перший секретар комуністичної організації у селі, але вже, сегінь, давно умер, як Фіскарошка пулькнула.

— Ваше веліченство, то є родний нанашко[55] мого діда, а паніка коло нього — моя двоюродна тітка позад нянька!

Після цих слів навіть бідний імператор Йовжка не витерпів і сердито поворушив на портреті вусами. А Марія-Терезія тричі сплюнула і склала молитовно руки.

Далі пан капітан, заявивши, що вино «… ето — кіслятіна», забажав ще горілки! І видудлив наступне горня. Смачно закусив і зафіштелив[56] папіросами… Дим валив із його рота клубами, як із труби кочегарки, і був настільки ядучим, що Соломонові і Фіскарошці здавалося, що вони не дихають, а вже авансом ковтають гарячу смолу із пекельного казана. Навіть зозуля, що мала нещастя у ці хвилини вигулькнути з годинника, аби сповістити рівну годину, кілька разів кукнула і, закашлявшись, впала, задерла уверх ніжки і випустила дух! Годинник одразу зупинився. Чого-чого, а його Фіскарошці було вельми жаль. Годинник був історичною реліквією: його купили Фіскарошчині мама у Сараєві рівно за годину до вбивства принца Фердинанда.

Смачно попоївши, капітан встав із-за столу, гарно подякував, поправив ремня і безтурботно сказав:

— Ну што, старік, ви штото прігорюнілісь. Відно, вчера перебралі… Ну й хрєн с нім — мне налівай на посошок.

Не дочікуючись, доки дід підніме скам’яніле од страху тіло, капітан булькнув собі ще грам зо триста — і одним духом випалив. Бідна Марія-Терезія на портреті тільки ахнула і закотила очі за орбіти. А її нащадок — імператор Франц Йовжка — гепнув себе по чолу — чи, бува, не сниться йому — і сльоза заздрості покотилась по великочинній щоці. Капітан попрощався тепло, вийшов на двір, скочив хвацько на коня і понесло його у долину.

Мої ж ріднесенькі дідо Соломон і баба Фіскарошка, як скрижаніли од страху на сампочатку гостини, так і сиділи собі на лавиці двоїчко, поклавши руки на коліна. Із сіро-землистими лицями, безживними і отупілими очима, загостреними носами їх наче приклеїли один до одного, аби в останню судну хвилину сфотографувати на братський надгробний пам’ятник.

— Видиш, Мішку, не вмер челядник, долю би мав! — нарешті викопала із себе Фіскарошка.

— Якшто не вмер у нас, вмре десь по путьови — зітхнув дід. — Ти, Марько, чула ци виділа колись у життю, авби простий смертний чоловік випив майже літру паленьки?

— Нигда-шуга не чула.

— От нам тепер і буде — керийк-вагашом з