Читати книгу - "Роза Вітрів"

— Ну, зібралася докупи, квітонько? — ляскає у долоні супершайзер і привітливо надсилає на мене повітряний цьомик.

— Наче так.

— Тоді ходімо далі, робочий день не презерватив.

— Що?

— Не гумовий.

З цієї кімнати зі столом і богородицею веде прохід без дверей у сусіднє приміщення. Там з півсотні телевізорів, розкладених на усіх можливих стільцях, табуретках, ослінчиках, дзиґликах, тумбочках. Нові плазмові висять на стінах.

Там само на підлозі сидять кілька айтішників і колошматять пальцями по клавіатурах.

Хлопці жодним рухом не виявили увагу до мене.

— А що тут робиться?

— Ми розробляємо всесвітню програму щастя. Розумієш, Розко, люди вже давно не уявляють свого існування без телебачення. Фактично можна сказати, що воно стало їхнім життям, замінило майже повністю реальність. От ми і вирішили не просто керувати цією синтетичною дійсністю, а дати їм майбутнє! Якщо пришвидшити кадри, дати не двадцять чотири, а наприклад, сорок вісім, то можна, розширивши сприйняття, подати значно більше інформації за певний відтинок часу. Отже, людина може встигнути проглянути вдвічі більше програм, фільмів, ток-шоу...

— Реклами.

— В точку!!! — тицьнув на мене вказівним пальцем супершайзер і лагідно усміхнувся.— А ти січеш, Розко-мімозко.

Сміх, як малинове варення.

— Все елементарно. Де реклама — там гроші. Бачу, більше тобі не варто нічого пояснювати у цій кімнаті. Ходімо, я покажу тобі бога.

— БОГА?!

В цій кімнаті були старі вигорілі шпалери, зелений сейф з мій зріст у кутку і велика біла дошка.

Герасимович підійшов до неї і намалював червоним маркером точку:

— Це бог! — вигукнув він.

— ?! як так?

— Або це! — він швидко стер попередню і намалював іншу трошки лівіше.

— Овва.

— Як відомо з геометрії, що через будь-яку точку проходить без ліку прямих. Так? А з будь-якої прямої можна утворити безліч площин. Правда?

— Ага. Здається.

— Якщо вважати, що певна площина — це певна реальність, своє тут-і-зараз для певного положення точки зору.

Герасимович гарячково заходиться креслити міріади площин, схожих більше на якісь простирадла, аніж на геометричні форми. Виходить конструкція а-ля вітряк.

— І ці площини що?.. І що ці площини, я питаю?! Правильно, перетинаються. Отже, бог — це абсолютна відсторонена математично обґрунтована точка перетину усіх прямих і реальностей. А це що значить?

— Що він існує?

— Це означає, що його можна вирахувати! Як ма-те-ма-тич-но точна!!!! Чим ти слухаєш?! Там де є точки, там є формули, де є математика, там є рішення. І що це означає?

— Що Він всюди і ніде?

— Це означає, що ми йдемо до іншої кімнати.

Тут я побачила дивакувату істоту, що явно не відносилася до флори і фауни планети Земля.

— Анфіска,— сюсюкнув до істоти супершайзер.

Я прозріла.

— А це твое нове завдання,— повернувся до мене.— Слабо розкрутити інопланетянку, що співає? — хитро усміхається він.

У мене очі як караваї, як коржі на сонці печені.

— Добре-добре, звикнись, а там і поговоримо. Але врахуй, дитинко, що ця фішка розірве всіх і змінить нашу культуру докорінно. До речі, ти ніколи не задумувалася, що буде з нашою літературою, коли прийде нова ера інопланетян? Вона стане непотрібною. Особливо психологічна. Тому що їй на зміну прийдуть нові стосунки, нове кохання. А весь наш трьоп стане неактуальним. Отак.

— Це все моя нездатність подорослішати,— казала я Аті по телефону, сидячи у своїй майстерні на підвіконні, лускаючи фісташки і розглядаючи цятини ворон у по-японському туманному небі.— Я занадто люблю гратися, занадто боюся втратити свої цяцьки і пасочки, вийти за поріг дитячого майданчика. Знаєш, мені іноді здається, що я здатна що завгодно вигадати, аби тільки не мати серйозних стосунків, адекватної роботи, аби тільки не стати як всі. Я завжди у цьому винуватила Єжи, але ж проблема більше навіть у мені — я сама обираю собі чоловіків, з якими апріорі не може бути нічого серйозного. Я сама тишком-нишком все псую. А потім плачу. Пам’ятаєш, як та Пенелопа, яка щоночі розпускала своє в’язання, чекаючи на Одіссея...

Ата відповідала: «Угу»,— їй хотілося слухати про мене значно менше, аніж говорити про власні біди. У Ати був дощовий настрій.

Я нашвидкуруч прикінчила тираду, попрощалася і з почуттям морального голоду й невдоволеності повторила собі те, що вже казала не один раз: «Я боюся перестати грати, бо для мене це рівнозначно зупинці серця».

Кажучи по совісті, я вдячна своїй роботі, яка лишає мені можливість бути дитиною у цім лютім світі багатоповерхівок, що скляними зубами вгризаються в небо. Моє небо. Пожирають мої хмариноньки.

Не можу сказати, що надто потоваришувала з усіма артистами нашого центру. Із Женею-соколиком,