Читати книгу - "Річки Лондона"

Кур'єр навіть руку не підняв для захисту, коли доктор Фремлайн сильно вдарив його палицею по плечу. Я побачив, як права рука чоловіка смикнулася, відпустила велосипед, і той почав падати вбік.

— Чим більше прийматимете, — волав доктор, — тим краще для вас!

Я вдарив його плечем трохи вище його стегна. Так, щоб падаючи вбік, він забезпечив мені м'яке приземлення, а не навпаки. Я почув, як велосипед упав на дорогу, а палиця покотилася по тротуару. Я намагався знерухомити доктора Фремлайна, але той виявився дивовижно сильний, він ударив мене ліктем по грудях так, що я почав хапати ротом повітря, відновлюючи дихання. Намагаючись схопити його ноги, я отримав удар коліном по обличчю, не витримав і вилаявся.

— Поліція! — крикнув я. — Припиніть бійку!

Дивно, але він послухався.

— Дякую, — сказав я, бо це здавалося ввічливим.

Я спробував підвестися, але хтось ударив мене з такою силою, що я уткнувся лицем в асфальт ще до того, як збагнув, що мене вдарили. У вуличній бійці, хоч як би боляче вам не було, асфальт — ваш ворог, тому я перекотився й знову спробував підвестися. Коли мені це вдалося, я побачив, що кур'єр підняв величезну палицю з землі й замахнувся на доктора Фремлайна. Доктор спробував ухилитися, але палиця зачепила верхню частину його руки. Скрикнувши від болю, він посковзнувся й упав.

На мене накотилася хвиля емоцій: піднесення, агресивний захват, як у вболівальників, чия команда під час домашнього матчу отримала можливість забити гол.

Цього разу я побачив, як відбувалося dissimulo: підборіддя кур'єра почало рости; ламаючи кістки та зуби, воно стало гострим, вистромилося вперед. Ніс витягнувся й став майже таким самим довгим, губи злобно викривилися. Це було несправжнє обличчя, таким малювали обличчя півмісяця, а в справжньому житті ніхто не міг мати такий вигляд. Рот розкрився й усередині я побачив червону розтрощену щелепу.

— Ось так це робиться! — заверещав він і замахнувся палицею.

Кийок Леслі влучив йому по потилиці. Він похитнувся, Леслі вдарила його ще раз, він хрипко зітхнув і упав переді мною. Я підповз до нього й перевернув його на спину, але було вже пізно. Обличчя обвисло, як намокле пап'є-маше. На моїх очах його шкіра розірвалася навколо носа та підборіддя, а потім розгорнулася великими вогкими клаптями. Я намагався змусити себе щось зробити, але ніщо з того, чого нас навчили на курсах першої допомоги, не підготувало мене до того, що чиєсь обличчя може розкритися, неначе морська зірка.

Я засунув долоню під складку шкіри, кривлячись від її теплоти та вологості, й спробував загорнути її назад на обличчя. Мені спало на думку, що треба принаймні спробувати зупинити кровотечу.

— Відпустіть мене! — крикнув доктор Фремлайн. Я підвів очі й побачив, що Леслі вже наділа на нього наручники. — Відпустіть мене, — сказав він. — Я можу допомогти йому.

Леслі вагалася.

— Леслі, — сказав я, і вона почала знімати з лікаря наручники.

Запізно. Кур'єр раптово напружився, його спина вигнулася дугою, а тоді кров, що зібралася в його шиї, хлинула поміж моїми пальцями скрізь розриви його шкіри.

Доктор Фремлайн підвівся на ноги й схопив руками кур'єра за шию. Він трохи зсунув свої пальці, шукаючи пульс, але з його обличчя було видно, що пульсу немає. Зрештою він похитав головою і сказав мені відпустити. Обличчя кур'єра знову розгорнулося.

Лунав крик, і мені довелося зосередитися, щоб переконатися, що він не мій. А міг би бути мій. Мені безумовно хотілося кричати, але я згадав, що цієї миті та на цьому місці ми з Леслі — єдині копи, а громадськості не подобається, коли поліція починає кричати; це ніколи не сприяє громадському спокою. Підвівшись, я виявив, що навколо нас зібралися глядачі.

— Пані та панове, — сказав я, — це поліцейська операція. Відійдіть, будь ласка.

Люди трохи відійшли — коли ти вкритий кров'ю, люди стають більш слухняними.

Зберегти місце злочину до прибуття підмоги нам вдалося, але багато людей у натовпі вийняли свої телефони та знімали відео та фото мене, Леслі та залишків велокур'єра. Ці зображення потрапили в інтернет ще до того, як прибула швидка й парамедики накрили вбитого простирадлом. Я помітив, що Беверлі тиняється на краю натовпу, а перетнувшись зі мною поглядом, вона помахала мені рукою, розвернулася й пішла.

Ми з Леслі знайшли собі місце під навісом одного з магазинів і чекали там на намет криміналістів, взяття зразків крові та перевдягання.

— Треба нам кинути цю звичку, — сказала Леслі. — У мене скоро одяг скінчиться.

Ми розсміялися… якщо це можна було назвати сміхом. Не можу сказати, що вдруге це стає легше, просто тепер уже знаєш, що наступного ранку ти все одно прокинешся тією самою людиною, якою лягав спати.

Прибула детектив-сержант з відділу розслідування вбивств і взяла керівництво на себе. Це була приземкувата жінка середнього віку з прямим брунатним волоссям і сердитим обличчям — було таке враження, що на дозвіллі вона розважається бійками з ротвейлерами. Це була легендарна детектив-сержант Міріам Стефанопулос, права рука Сівола й страхітлива лесбіянка. Про неї казали лише один жарт: «Знаєш, що трапилося з останнім полісменом, який жартував з детектива-сержанта Стефанопулос?» «Ні, а що з ним трапилося?» «Цього ніхто не знає». Цей жарт був не тільки єдиний, а ще й несмішний.

Але їй, схоже, подобалася Леслі, тож цього разу нас «обробили» набагато швидше, але щойно